Читать онлайн книгу "Каїн і Авель"

Каiн i Авель
Джеффрi Арчер


Бест
Джеффрi Арчер (нар. 1940 р.) – постать доволi неоднозначна. Англiйський полiтик з оксфордською освiтою, який кiлька разiв полишав полiтичну арену через скандали; благодiйник; лорд, котрий потрапив до в’язницi за лжесвiдоцтво та перешкоду в здiйсненнi правосуддя; людина, яка почала писати книжки, щоб хоч якось виправити свое матерiальне становище. Уже перший його роман став у США бестселером i дав авторовi змогу розплатитися з боргами. Й Арчер так захопився письменництвом, що написав понад 20 книжок.

В основi роману «Каiн i Авель» (1979) – протистояння двох яскравих особистостей. Вiльям Ловелл Каiн народився в Америцi в сiм’i багатого банкiра, що здебiльшого й визначило його характер i майбутне. Авель Росновський з’явився на свiт у той самий день, що i Каiн, тiльки у Польщi, i був знайдою, сьомою дитиною у бiднiй родинi, й до свого повнолiття йому довелося пережити стiльки лиха, що не кожна б людина могла витримати. Проте, незважаючи на такi рiзнi долi, Каiна i Авеля об’еднувала воля до життя i прагнення в усьому бути першими. І врештi-решт провидiння зiштовхнуло iх у нещаднiй боротьбi за владу i багатство…





Джеффрi Арчер

Каiн i Авель


Присвячуеться Майклу та Джейн



Серiя «Бест» заснована у 2019 роцi



Jeffrey Archer

KANE AND ABEL



Переклад з англiйськоi Є. М. Тарнавського

Художник-оформлювач М. С. Мендор



Kane and Abel Copyright

© 1979 by Jeffrey Archer

© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Частина перша

1906–1923



1

18 квiтня 1906 року, Слонiм (Польща)

Вона перестала лементувати лише тодi, коли перестала дихати. Саме тодi почав волати вiн.

Хлопчина, який полював на зайцiв у лiсi, не був упевнений, що це було – останнiй зойк жiнки чи перший – малюка, який сповiщав, що на свiт з’явилася нова iстота. Пiдлiток обернувся, вiдчуваючи можливу небезпеку, а його очi шукали тварину, котра, вочевидь, вiдчувала бiль. Та вiн зроду не знав жодноi тварини, яка кричала б так разюче. Хлопець обережно ступив крок назустрiч галасу, що уже перетворився на завивання, але вiн усе одно не був схожий на голоси тварин, яких вiн знав. Пiдлiток сподiвався, що тваринка буде невеликою, щоб ii можна було вбити; принаймнi зайцем можна буде пообiдати.

Вiн пiдкрався до рiчки, звiдки надходив дивний гамiр, перестрибуючи з дерева на дерево та дряпаючи кору. «Нiколи не залишайтеся надовго на вiдкритому просторi», – колись навчав його батько. Коли хлопчина дiйшов до краю лiсу, то мiг уже оглянути всю долину аж до рiчки, i навiть тодi йому знадобилася дрiбка часу, аби збагнути, що дивний зойк вичавлюе не звичайна тварина. Вiн пiдкрався до схилу, хоча й довелося вийти на незахищений простiр.

Вiдтак пiдлiток побачив жiнку, чия сукня була задерта до пояса, а босi ноги – розчепiренi. Вiн нiколи ранiше не бачив, щоби жiнка так лежала. Хлопець хутко помчав до неi i перелякано витрiщився на живiт породiллi. Вона бiльше не лементувала, бо була мертва. А мiж ногами жiнки лежала маленька рожева грудка, уся вкрита кров’ю, а вiд неi тягнулося щось схоже на мотузку. Молодий мисливець кинув щойно спiйманих зайцiв на землю й упав на колiна бiля цiеi маленькоi iстоти.

Вiн довго лупав на неi очима, явно приголомшений, аж нарештi перевiв погляд на жiнку. І тут же пошкодував про таке свое рiшення. Вона вже встигла посинiти вiд холоду, а втомлене молоде обличчя виглядало, як старезне. Не було потреби казати, що жiнка вже вiдiйшла. Пiдлiток пiдняв слизьке тiльце, що лежало на травi мiж ногами матерi. Якби його хтось запитав, чому вiн це зробив, хоча й не було кому питати, то хлопець вiдповiв би, що його збентежили крихiтнi нiгтики, якi дряпали зморщене личко.

Мати та дитина були пов’язанi мiж собою слизькою мотузкою. Хлопчина уже бачив народження ягняти кiлька днiв тому, а тепер намагався згадати, як це. Атож, це те, що зробив вiвчар. Та чи наважиться вiн зробити таке ж iз дитиною? Завивання раптово припинилося, i пiдлiток вiдчув, що рiшення треба приймати негайно. Вiн сягнув по ножа, того, яким бiлував зайцiв, витер його об рукав, i, завагавшись лише на мить, вiдрiзав мотузку бiля животика малюка. Кров потекла вiльно вiд вiдрiзаних кiнчикiв. А що зробив вiвчар, коли народилося ягня? Вiн зав’язав вузлик, аби зупинити кров. Звiсно, певна рiч. Хлопчина вирвав iз землi довгу травинку i квапливо зав’язав неоковирний вузлик на пуповинi. Потому взяв дитину на руки. Та знову розридалася. Пiдлiток повiльно пiдвiвся з колiн, залишивши лежати трьох мертвих зайцiв та одну мертву жiнку, яка народила цю дитину. Перед тим як нарештi обернутися до матерi спиною, вiн стулив ii ноги докупи i стягнув сукню до колiн. Здавалося, що зробити так буде правильно.

– Святий Боже, – промовив хлопчина уголос. Вiн завжди це казав, коли робив щось або дуже хороше, або дуже лихе. Зараз пiдлiток iще не був упевнений, який саме це вчинок.

Юний мисливець побiг додому, де його мати готувала вечерю, чекаючи лише на впольованих зайцiв; усе iнше вже було готове. Їй було цiкаво, скiльки син зумiв упiймати сьогоднi; щоб нагодувати сiм’ю iз вiсьмох осiб, iх потрiбно було не менше трьох. Інодi хлопцевi вдавалося вполювати качку, гусака або навiть фазана, який приблудився з маетку барона, на якого працював його батько. Та цiеi ночi вiн уполював зовсiм iншу iстоту.

Коли пiдлiток дiйшов до обiйстя, то так i не наважився перекинути свою здобич навiть в одну руку, тож копав дверi ногою, поки iх не вiдчинила його мати. Хлопець мовчки простягнув iй малюка. Жiнка не поспiшала забрати цю ношу в сина i зацiпенiла, затуляючи однiею рукою рота, задивившись на нещасне створiння.

– Святий Боже… – тiльки й сказала вона та перехрестилася.

Пiдлiток поглянув в обличчя матерi, шукаючи якоiсь ознаки задоволення чи гнiву. Та знайшов очi, що сяяли нiжнiстю, якоi вiн зроду-вiку не бачив. Тодi й зрозумiв, що цей вчинок був хорошим.

– Це маленьке дитя, – сказала його мати й узяла малюка на руки. – Де ти його знайшов?

– Вниз по рiчцi, матко, – вiдповiв вiн.

– А його мати?

– Мертва…

Вона знову перехрестилася.

– Швидко бiжи та розповiси батьковi, що сталося. Вiн знайде Уршулу Войнак у маетку, треба iх обох вiдвести до матерi. А тодi переконайся, що вони прийдуть сюди.

Хлопчик обтер руки об штани, щасливий, що удалося не впустити цю слизьку iстоту, i помчав шукати батька.

Його мама зачинила дверi плечем та закликала Флорентину, свою старшу доньку, i звелiла iй поставити баняк на вогонь. Вiдтак сiла на дерев’яний ослiнчик, розстебнула блузку i запхала свою втомлену пипку до маленького зморщеного ротика. Софiя, ii наймолодша донька, якiй виповнилося лише шiсть мiсяцiв, сьогоднi мала залишитися без вечерi. Врештi-решт, як i вся родина.

– І заради чого? – сказала жiнка вголос, загортаючи дитину в хустину. – Бiдна малеча помре iще до свiтанку.

Вона не повторила цих слiв Уршулi Войнак, коли та прибула за кiлька годин. Лiтня повитуха омила маленьке тiльце та схилилася до пупка. Чоловiк тихо стояв бiля грубки i спостерiгав за тим, що дiеться.

– Гiсть приводить до оселi Бога, – процитувала жiнка стару польську приказку.

Чоловiк сплюнув.

– Бодай його холера забере! Нам досить i власних дiтей.

Жiнка зробила вигляд, що не почула його, й погладила в темрявi темне волосся на голiвцi дитини.

– Як ми його назвемо? – запитала вона.

Їi чоловiк стенув плечима.

– Чи це мае значення? Нехай ляже в могилу без iменi.


2

18 квiтня 1906 року, Бостон (штат Массачусетс)

Лiкар узяв новонародженого за нiжки i ляснув по сiдничках. Дитина заверещала.

У Бостонi, що в штатi Массачусетс, е лiкарня, яка обслуговуе переважно незаможних, котрi страждають вiд хвороб, але в окремих випадках дозволяе собi приймати й багатих пацiентiв. Матерi часто лементують i, ясна рiч, не завжди народжують дiтей у сорочках.

Якийсь молодик мiряв кроками пiдлогу за дверима палати, а всерединi перебували двiйко акушерiв i сiмейний лiкар. Цей батько не вiрив у ризики, пов’язанi з народженням первiстка. Акушери отримають солiдну винагороду за те, що стовбичили на мiсцi та спостерiгали за подiями. Один iз них, котрий пiд довгим бiлим халатом був одягнений у вечiрнiй костюм, запiзнювався на вечерю, але вiн не мiг дозволити собi вiдмовитися вiд цього особливого народження. Трое з них ранiше тягнули соломинки, щоб вирiшити, хто саме прийматиме дитину. Виграв доктор Мак-Кензi, сiмейний лiкар. «Кремезний надiйний чоловiк», – думав про нього батько, коли чвалав коридором.

Не тому, що вiн мав якусь причину для неспокою. Рiчард вiдвiз свою молоду дружину до лiкарнi в екiпажi цього ранку – зважаючи на розрахунки лiкаря, це був двадцять восьмий день ii дев’ятого мiсяця. Анну схопили перейми незабаром пiсля снiданку, але його запевнили, що народження не станеться, поки сьогоднi не замкнеться його банк. Батько був дисциплiнованим чоловiком i не бачив причин, чому б народження дитини мало порушити його впорядковане життя. Та вiн усе одно залишався на ногах. Медсестри та лiкарi минали його, стишуючи своi голоси, коли пiдходили ближче, i говорили гучнiше лише тодi, коли вiдходили на безпечну вiдстань. Молодик нiчого не помiчав, адже люди завжди поводилися бiля нього таким чином. Бiльшiсть працiвникiв лiкарнi нiколи не зустрiчалися з ним особисто, але всi вони знали, що вiн за цабе.

Коли ж народився син – йому навiть на гадку не спадало, навiть на мить, що дитина може бути дiвчинкою, – вiн збудуе нове дитяче крило, яке шпиталю зараз дуже потрiбне. Його дiдусь уже збудував бiблiотеку, а батько – школу для мiсцевоi громади.

Майбутнiй батько намагався почитати вечiрню газету, бачив слова, але не тямив iхнього значення. Вiн нервував, навiть хвилювався. Чоловiк нiколи не зробив би нiчого для них (вiн майже всiх називав «iх»), якi не знали, як важливо було, щоб його первiсток виявився хлопчиком, тим, хто колись посяде його мiсце президента та голови ради директорiв банку. Молодик зупинився на спортивних сторiнках. Бостонськi «Ред сокс» здолали нью-йоркських «Гайлендерiв», хтось святкував перемогу. Потiм вiн побачив заголовок на першiй шпальтi: «Найруйнiвнiший землетрус в iсторii Америки». Спустошення у Сан-Франциско, принаймнi чотириста людей загинули, iншi перебувають у жалобi.

Вiн це ненавидiв. Такi подii можуть вiдволiкти громадськiсть вiд народження його сина. Люди запам’ятають, що цього дня сталося щось iнше.

Чоловiк розгорнув сторiнки про фiнансовi новини i перевiрив ситуацiю на фондовому ринку: акцii впали на кiлька пунктiв. Цей клятий землетрус вiдкусив майже сто тисяч доларiв вартостi його активiв у банку, а позаяк його особиста частка iще залишалася вагомою i становила понад шiстнадцять мiльйонiв доларiв, то знадобиться щось бiльше, нiж землетрус у Калiфорнii, щоб змiну рiвня його статкiв могла зарееструвати шкала Рiхтера. Зрештою, тепер вiн мiг би жити на вiдсотки вiд вiдсоткiв, натомiсть капiтал у шiстнадцять мiльйонiв доларiв залишався б незмiнним, готовим для ще не народженого сина. Багатiй продовжував удавати, що читае часопис.

Акушер у вечiрньому костюмi штовхнув дверi, щоб повiдомити новини. Вiн вiдчував, що мае зробити щось, аби виправдати свiй чималий гонорар. Крiм цього, для такого оголошення вiн був одягнений найвiдповiднiшим чином. Двое чоловiкiв на мить витрiщалися один на одного. Лiкар також трохи нервував, але вiн не мав намiру показувати свое хвилювання перед батьком дитини.

– Вiтаемо, сер, у вас син. Гарненький маленький хлопчик.

Першою думкою батька було те, що люди поводяться нерозумно, коли народжуеться дитина: чи мiг малюк бути iншим, нiж малим? Потiм вiн нарештi усвiдомив новину: у нього – син. Молодик подумки склав подяку Боговi, в якого не вiрив. Акушер вирiшив щось запитати, аби порушити мовчанку.

– Як ви його назвете?

Батько вiдповiв без вагань:

– Вiльям Ловелл Каiн.


3

Пiсля того як вляглося хвилювання при виглядi народженого немовляти, вся сiм’я повлягалася спати, але мати довго не могла заснути, тримаючи дитину на руках. Гелена Коскевич вiрила в життя, вона вже народила дев’ятьох дiтей, аби довести це. Хоча вона й втратила трьох у дитячому вiцi, однак не дозволила нiкому з них пiти легко.

У своi тридцять п’ять рокiв вона вже знала, що ii колись розпусний Ясьо не дасть iй бiльше нi синiв, нi доньок. Але Бог подарував жiнцi це маля. Звiсно, воно мае жити. Гелена мала просту вiру, i це було добре, адже доля нiколи не дозволила б iй нiчого бiльше, нiж невибагливе життя.

Хоча iй iще було далеко до сорокiвки, недостатне харчування й наполеглива праця зробили свою справу: жiнка виглядала набагато старшою. Молодиця була худа, аж сiра, i iй не часто у життi вдавалося отримати нову одежу. Вона зроду не скаржилася на свою долю, але риси обличчя робили жiнку бiльше схожою на бабусю, нiж на матiр. Хоч як вона не стискала груди, залишаючи огиднi червонi плями навколо пипок, змогла вичавити з них лише жалюгiднi кiлька крапель молока. У тридцять п’ять рокiв, на пiвдорозi свого життя, кожен здобувае якiсь кориснi знання, якi можна передати в спадок, а в Гелени Коскевич iх було навiть надмiру.

– Мамине малятко, – ласкаво прошепотiла вона дитинi й погладила ii пипкою, змоченою в молоцi, по зморщеному ротику.

Повiки розклепилися, i немовля спробувало смоктати. Тодi нарештi мати мимоволi впала у глибокий сон.

Ясьо Коскевич, гарно збудований, але нудний чоловiк iз розкiшними вусами – його единим проявом самоствердження в цьому свiтi – виявив, що його дружина i дитина поснули у крiслi-гойдалцi, коли прокинувся о п’ятiй. Цiеi ночi вiн не помiтив ii вiдсутностi у лiжку. Жевжик споглядав на байстрюка, який, дякувати Боговi, хоча б перестав плакати. Може, воно мертве? Чоловiковi було байдуже. Нехай про життя i смерть турбуеться жiнка. А для нього найважливiше – бути у бароновому маетку з першими промiнчиками сонця. Лiсничий зробив кiлька довгих ковткiв козячого молока й обтер своi вуса рукавом. Вiдтак схопив окраець хлiба однiею рукою, а пастки – iншою й безгучно вислизнув з оселi, остерiгаючись розбудити дитину, бо та знову почне плакати. Вiн подався до лiсу, бiльше не згадуючи про маленького зловмисника, адже вважав, що бачив його востанне.

Флорентина стояла поруч напоготовi, щоб увiйти в кухню саме перед тим, як старий годинник, що упродовж багатьох рокiв демонстрував свiй власний час, бамкнув шiсть разiв. Це було не бiльш нiж невиразна допомога тим, хто хотiв знати, котра зараз година, щоб пiдiйматися або лягати спати. До повсякденних обов’язкiв дiвчини входило приготування снiданку, загалом неважке завдання, яке полягало у простому розподiлi козячого молока та куснiв житнього хлiба серед сiм’i з вiсьмох осiб. Тим не менш, це завдання вимагало мудростi Соломона: роздiлити все так, аби нiхто не бурчав, що його обдiлили.

Флорентина вражала тих, хто бачив ii вперше, – мила, немiчна i добряче вже пошарпана. Хоча протягом останнiх двох рокiв iй доводилося носити ту саму сукню, тi, хто мiг вiдокремити свою думку про дитину вiд ii оточення, розумiли, чому Ясьо закохався в ii матiр. Довгi свiтлi коси Флорентини сяяли, а ii карi очi блищали всупереч ii походженню та вихованню.

Юнка навшпиньки пiдiйшла до крiсла-гойдалки та задивилася на матiр i маленького хлопчика, якого вона обожнювала вже з першого погляду. За своi вiсiм рокiв дiвчинка нiколи не мала ляльки. Правду кажучи, вона навiть бачила ляльку лише раз, коли всю сiм’ю запросили на День Святого Миколая до замку барона. Та навiть тодi вона не спромоглася торкнутися гарноi iграшки, зате тепер вiдчула незбагненне бажання потримати цю дитину на руках. Юнка схилилася й узяла немовля в матерi i, споглядаючи на його блакитнi оченята, такi блакитнi-блакитнi, почала наспiвувати. Змiна температури вiд теплоти грудей матерi до холоду рук маленькоi дiвчинки змусила дитину розплакатися. Це розбудило ii матiр, чия едина реакцiя полягала в тому, щоб почуватися винною, що заснула.

– Святий Боже, вiн iще живий, Фльорцю, – втiшилася вона. – Приготуй снiданок для хлопчикiв, поки я знову спробую нагодувати маля.

Флорентина неохоче передала дитину матерi й спостерiгала, як та знову до болю стискала своi груди. Дiвчинка стояла мов зачарована.

– Поквапся, Фльорцю! – гримнула на неi мати. – Рештi сiм’i також треба iсти.

Флорентина неохоче скорилася, коли ii четверо братикiв скотилися з горища, де вони спали. Хлопцi цiлували материнi руки вiтаючись i з жахом зиркали на зайду. Все, що вони знали, полягало в тому, що цей байстрюк не вийшов iз живота iхньоi матiнки. Флорентина ж була занадто схвильована, щоб iсти свiй снiданок цього ранку, тому хлопцi роздiлили ii частку мiж собою без вагань, залишивши на столi порцiю для матерi. Нiхто й не помiтив, що вона iще нiчого не iла з моменту появи дитини.

Гелена Коскевич була задоволена тим, що ii дiти вже на самому початку свого життя навчилися бути самостiйними. Вони могли годувати худобу, доiти кiз i поратися на городi без жодноi допомоги або спонукання.

Коли Ясьо повернувся ввечерi додому, Гелена для нього вечерю не приготувала. Флорентина взяла трьох зайцiв Франека, ii брата-мисливця, яких той уполював напередоднi, й узялася здирати з них шкуру. Флорентина пишалася, що порядкувала вечiрньою трапезою, вiдповiдальнiсть за яку iй довiряли лише тодi, коли ii мати нездужала, а Гелена рiдко дозволяла собi таку розкiш. Їхнiй батько принiс додому шiсть грибiв i три картоплини: сьогоднi ввечерi буде справжне свято.

Пiсля вечерi Ясьо Коскевич сидiв у крiслi бiля вогню й уперше вивчав приблуду. Тримаючи малюка пiд пахвами i пiдтримуючи безпорадну голiвку пальцями, вiн окинув його поглядом. Зморшкувате й беззубе обличчя рятували лише прекраснi блакитнi очi, якi лупали у порожнечу. Коли чоловiк оглянув маленьке тiльце, щось привернуло його увагу. Вiн спохмурнiв i потер маленькi груди великими пальцями.

– Ти це помiтила, жiнко? – поцiкавився вiн i вказав на груди дитини. – Маленький виродок мае лише один сосок.

Дружина спохмурнiла й собi потерла шкiру немовляти великим пальцем, нiби сподiваючись якимось дивовижним чином викликати появу вiдсутнього соска. Їi чоловiк мав рацiю: там була лише одна маленька безбарвна цятка, але там, де мало з’явитися з правого боку ii дзеркальне вiдображення, шкiра була цiлком гладкою.

Забобони жiнки негайно вилилися назовнi.

– Його нам прислав сам Бог! – вигукнула вона. – Поглянь на його знак на дитинi.

Чоловiк сердито вiддав iй малюка.

– Ти дурепа, жiнко. Цю дитину матерi дала людина з поганою кров’ю, – вiн плюнув у вогонь, аби пiдкреслити цю свою думку про походження дитини. – Так чи iнакше, я б навiть картоплини не поставив на те, що цей маленький плюгавець проживе iще одну нiч.

Ясю Коскевичу залежало ще менше, нiж картоплина, чи виживе ця дитина. За своею природою вiн не був черствим, але хлопчик був не його, а iще один рот для годування лише додав би йому клопотiв. Але не йому перечити Всемогутньому, i бiльше не думаючи про дитину, чоловiк провалився у глибокий сон.


* * *

Днi минали один за одним, i навiть Ясьо Коскевич почав вiрити, що дитина може вижити, i якби вiн свого часу заклався, то втратив би цiлу картоплину. Його старший син Франек, мисливець, зробив дитинi лiжечко з деревини, яку назбирав у лiсi барона. Флорентина порiзала на дрiбнi шматочки своi старi сукнi i зшила iх докупи. Вони б назвали його Арлекiном, якби знали, що це слово означае. Насправдi майбутне iм’я викликало бiльше суперечок у домашньому господарствi, нiж будь-що iнше упродовж багатьох мiсяцiв. Лише батько не мав своiх варiантiв. Нарештi зiйшлися на iменi Владек.

Наступноi недiлi в каплицi у великому маетку барона дитину охрестили Владеком Коскевичем, мати подякувала Боговi за те, що зберiг йому життя, а батько змирився з тим, що у них з’явився iще один рот.

Того вечора вiдбувся невеликий бенкет, аби вiдсвяткувати хрестини, головною стравою на якому став подарований гусак iз садиби барона. Усi наiлися досхочу.

З цього дня Флорентина навчилася дiлити на дев’ятьох.


4

Анна Каiн мирно проспала всю нiч. Пiсля легкого снiданку ii сина Вiльяма медсестра принесла на руках до ii приватноi палати. Жiнка не могла дочекатися, щоб потримати сина знову.

– Доброго ранку, панi Каiн, – бадьоро привiталася медсестра у бiлому халатi, – настав час дати дитинi снiданок.

Анна сiла, болiсно вiдчуваючи своi напухлi груди. Медсестра допомогла двом новакам у ще незвичнiй для них процедурi. Анна усвiдомлювала, що демонстрацiя збентеження буде вважатися вiдсутнiстю материнського потягу, задивилася на блакитнi очi Вiльяма, iще блакитнiшi, нiж у його батька. Жiнка всмiхнулася. У двадцять один рiк вона й не здогадувалася, що нiчого iще не знае. Уроджена Кебот, вона вийшла замiж за спадкоемця родини Ловеллiв i тепер народила йому сина, щоб продовжити традицiю, коротко викладену в картцi, яку iй надiслав ii давнiй шкiльний приятель:

Це старий добрий Бостон,
Будинок бобiв i трiски,
Там Ловелли близькi лише з Кеботами,
А Кеботи спiлкуються лише з Богом.

Анна пiвгодини балакала з Вiльямом, але отримала небагато вiдповiдей. Тому нова мати вiдреагувала таким самим ефективним способом, як i вiн сам. Анна вчинила запеклий опiр фруктам i цукеркам, якi прислали друзi та доброзичливцi, оскiльки була нацiлена вчасно повернутися в усi своi сукнi на лiтнiй сезон i вiдновити свое гiдне мiсце на сторiнках модних журналiв. Хiба принц де Гаронна не оголосив ii единим красивим об’ектом у Бостонi? Довге золоте волосся жiнки, вишуканi тонкi риси та струнка постава викликали захоплення навiть у мiстах, в яких вона зроду не бувала. Анна перевiрила свою зовнiшнiсть у дзеркалi й залишилася задоволеною тим, що там побачила: люди навряд чи повiрили б, що вона народила первiстка. «Дякувати Боговi, це хлопчик», – подумала вона, вперше вiдчуваючи те, що свого часу, мабуть, вiдчувала Анна Болейн.

Жiнка насолодилася легким обiдом перед тим, як приготуватися до зустрiчi з вiдвiдувачами, котрi регулярно з’являлися упродовж дня. Тi, хто навiдувався до неi в тi першi кiлька днiв, були або сiм’ею, або представниками найвiдомiших родин Бостона; iншим заявили, що вона iще не готова iх прийняти. Але позаяк Бостон був единим мiстом в Америцi, де всi знали свое мiсце в iерархii, то навряд чи можна було остерiгатися якогось несподiваного вторгнення.

У палатi, яку вона займала, помiстилося б iще п’ять лiжок, якби увесь простiр не заповнювали квiти. Випадковий перехожий мiг би сплутати цю кiмнату з оранжереею, якби не присутнiсть молодоi матерi, що сидiла у своему лiжку. Анна увiмкнула електричне освiтлення, яке ще було новинкою у Бостонi. А ii чоловiк чекав, коли ж нарештi Кеботи встановлять таку ж мережу у себе, бо Бостон тодi вважав пророчим знаком, коли електромагнiтна iндукцiя з’являлася у пристойному товариствi.

Першим вiдвiдувачем Анни була ii теща, панi Томас Ловелл Каiн, голова сiм’i пiсля передчасноi смертi ii чоловiка. В елегантному лiтньому вiцi панi Каiн удосконалила технiку вторгнення до кiмнати задля власного повного задоволення i безсумнiвноi незручностi господарiв. На нiй була довга шовкова сукня, яка не дозволяла бачити щиколотки; едина людина, котра iх бачила, вже лежала на цвинтарi. Жiнка завжди мала осину талiю. На ii думку (вона часто це повторювала), жiнка з надмiрною вагою означала погану дiету i ще гiршу породу. Зараз вона була найстаршою живою серед Ловеллiв; навiть за найстарiших Каiнiв. Тому очiкувала, й не без пiдстав, стати першою, хто прибуде з такоi важливоi нагоди. Зрештою, хiба це не вона влаштувала першу зустрiч Анни з Рiчардом?

Кохання не мало для панi Каiн великого значення. Статки, статус i престиж – це вона розумiла. А кохання було дуже добрим, але воно рiдко виявлялося товаром тривалого термiну придатностi; а тi три, без сумнiву, його мали.

Жiнка схвально поцiлувала невiстку в чоло. Анна торкнулася гудзика виклику в стiнi, почувся тихий гул. Цей звук здивував панi Каiн, оскiльки вона iще не була переконана у потрiбностi електрики. Тут з’явилася медсестра, котра принесла сина та спадкоемця. Панi Каiн оглянула його, схвально понюхала немовля та махнула медсестрi, що та може йти.

– Чудово, Анно, – сказала вона, нiби ii невiстка виграла якусь регату. – Ми всi дуже пишаемося вами.

Мати Анни, панi Едвард Кебот, прибула за кiлька хвилин. Вона настiльки не вiдрiзнялася вiд панi Каiн, що тi, хто спостерiгав за ними здалеку, могли б сплутати цих двох ледi мiж собою. Але заради справедливостi варто зазначити, що панi Кебот проявила значно бiльший iнтерес до свого онука та доньки, нiж панi Каiн. Потому ревiзiя перейшла до квiтiв.

– Як добре, що Джексони не забули, – бурмотiла панi Кебот, яка була б шокована, якби сталося iнакше.

Огляд панi Каiн був ретельнiшим. Їi очi вивчили нiжнi квiточки, перш нiж перейти до листiвок адресантiв. Вона заспокiйливо шепотiла собi прiзвища: Адамси, Лоуренси, Лоджеси, Гiггiнси. Жодна бабуся не коментувала iмена, яких не знала; обидвi вже вийшли з вiку тих, хто бажае пiзнати щось нове або когось нового. Вони обое лишилися дуже задоволеними: народився спадкоемець i, на перший погляд, вiн виявився цiлком задовiльним. Обидвi вважали, що iхнi остаточнi родиннi зобов’язання, хоч i не ними, але виконанi, i тепер вони вже можуть перейти iз солiсток до хору.

Та вони обидвi помилялися.

Близькi друзi Анни й Рiчарда з’являлися упродовж усього дня, даруючи презенти та щирi побажання.

Першi були iз золота або срiбла, а останнi мали вишуканий бостонський акцент.

До того часу, коли ii чоловiк приiхав наприкiнцi робочого дня, Анна вже була цiлком виснажена. Рiчард здавався не таким жорстким, як зазвичай. Вiн уперше у своему життi випив келих шампанського пiд час обiду, як наполягав Емос Кербес, у присутностi всiх членiв Сомерсет-клубу, тож уникнути цього не вдалося. Вiн стояв у своему довгому чорному смугастому плащi на весь свiй зрiст у шiсть футiв й один дюйм, а його темне волосся з пробором у центрi блищало у свiтлi великоi електричноi жарiвки. Мало хто мiг би правильно визначити його вiк. Молодiсть нiколи не була такою важливою для нього; дехто з дотепникiв навiть припускав, що вiн уже народився в середньому вiцi. Та це не хвилювало чоловiка: важливими були лише сутнiсть i репутацiя. Вiльяма Ловелла Каiна викликали iще раз, щоб усе перевiрити так само, як його батько перевiряв баланс наприкiнцi банкiвського дня. Усе, здавалося, було на мiсцi. Хлопчик мав двi ноги, двi руки, десять пальцiв на руках i десять пальцiв на ногах. Рiчард не бачив нiчого, що могло б потiм збентежити його, тому Вiльяма вiдпустили.

– Учора ввечерi я повiдомив директора школи Святого Павла, – поiнформував вiн свою дружину. – Вiльям зачислений на вересень 1918 року.

Анна промовчала. Либонь, Рiчард узявся планувати майбутне Вiльяма iще задовго до його народження.

– Ну, моя люба, сподiваюся, що ти вже цiлком одужала, – мовив вiн, провiвши у лiкарнi лише три днi свого життя.

– Так… нi… гадаю, що так, – боязко вiдповiла його дружина, тамуючи будь-якi емоцii, котрi, як вона вважала, могли б викликати його невдоволення.

Чоловiк нiжно поцiлував дружину в щоку i вийшов, не зронивши бiльше жодного слова. Рiчард повернувся до Червоного будинку, iхнього родинного гнiзда на Луiсбург-сквер. З новою дитиною та медсестрою, яку треба додати до списку iснуючого персоналу, тепер доведеться годувати вже дев’ять ротiв. Та Рiчард не задумувався про це.


* * *

Вiльям Ловелл Каiн отримав благословення церкви у протестантському епископському соборi Святого Павла у присутностi всiх, хто мав якийсь вплив у Бостонi, i кiлькох тих, хто його не мав. Єпископ Вiльям Лоуренс виконував службовi обов’язки, тодi як Дж. П. Морган i А. Дж. Ллойд, банкiри з бездоганною репутацiею, стояли поряд зi шкiльною подругою Анни – Мiллi Престон як хрещенi батьки. Його преосвященство вилив святу воду на голову Вiльяма та промовив:

– Вiльям Ловелл Каiн.

Хлопчик не нарiкав. Вiн уже навчився приймати аристократичний пiдхiд до життя. Анна подякувала Боговi за щасливе народження сина, тодi як Рiчард схилив голову, бо вважав Всемогутнього не бiльш нiж звичайним реестратором, до чиiх обов’язкiв входило записувати дати народження та смертi представникiв родини Каiнiв. «Тим не менш, – мiркував вiн, – можливо, буде краще для певностi народити iще одного хлопчика», – як i британська королiвська сiм’я, вiн матиме запасного спадкоемця. Чоловiк усмiхнувся дружинi, дуже задоволений нею.


5

Владек Коскевич рiс повiльно. Невдовзi його прийомнiй матерi стало ясно, що здоров’я хлопчика завжди становитиме проблему. Вiн хапав усi хвороби та недуги, якими здебiльшого хворiють дiти, але й багато таких, якi iнших не займали. А потiм заражав усiх iнших членiв сiм’i без розбору.

Гелена ставилася до Владека як до свого власного й енергiйно захищала його щоразу, коли Ясьо брався звинувачувати чорта, а не Бога, за присутнiсть дитини в iхнiй крихiтнiй оселi. Флорентина також пiклувалася про Владека, як про свою власну дитину. Вона полюбила його з першоi митi, коли лишень поглянула на маля, з бiльшою силою, яка мiцнiша вiд страху, що нiхто й нiколи не захоче побратися з нею, бездарною донькою лiсника, i вона не матиме власних дiтей. Владек став ii дитиною.

Старший брат, Франек, котрий, власне, й знайшов Владека на галявинi, ставився до нього, як до iграшки. Вiн нiколи не казав, що любив цю тендiтну iстоту, адже батько йому казав, що дiти – це турбота жiнки. У будь-якому разi з наступного сiчня вiн уже не мiг ходити до школи, бо довелося розпочати працю у садибi барона. Трое молодших братiв – Стефан, Йозеф i Ян – мало цiкавилися Владеком, тодi як залишилася iще одна членкиня сiм’i, Софiя, яка була лише на шiсть мiсяцiв старшою i завжди тiшилася, що може пригорнути братика. Те, до чого Гелена не була готова, було характером i розумом приймака, на вiдмiну вiд ii власних дiтей.

Нiхто не може не помiтити фiзичних або iнтелектуальних вiдмiнностей. Усi дiти Коскевича були високими й дужими, мали рудi кучерi й усi, окрiм Флорентини, сiрi очi. А Владек був опецькуватим i прискiпливим, мав темне волосся та синi очi. Коскевичi не дуже цiкавилися освiтою i полишали сiльську школу, щойно дозволяли вiк чи обставини. Владек же, хоч i став повзати пiзнiше за iнших, мiг щебетати вже у пiвтора року, читати iще до свого третього дня народження, але все ще не мiг одягатися самостiйно. І хоча навчився писати у п’ять рокiв, вiн усе ж продовжував мочитися в лiжко. Приймак наповнював вiдчаем свого батька i гордiстю свою матiр. Його першi чотири роки на цiй землi запам’яталися головним чином тому, що багато спроб попрощатися з ним вiн робив через хворобу. Хлопцевi вдалося б це здiйснити, якби не стiйкi зусилля Гелени та Флорентини. Вiн босонiж бiгав по маленькiй дерев’янiй хижi, здебiльшого вдягнений у свiй костюм Арлекiна, надвiр або за матiр’ю. Коли Флорентина поверталася зi школи, вiн перемикав усю свою увагу на неi, нiколи не вiдходячи вiд дiвчинки, поки та не вкладала його в лiжко. У своему розподiлi iжi Флорентина часто приносила в жертву половину своеi частки задля Владека або, якщо вiн нездужав, то й усю свою порцiю. Владек носив одяг, який вона шила для нього, спiвав пiсень, яких вона його навчила, i бавився ii iграшками та рiдкiсними дарунками, якi вона робила.

Позаяк Флорентина бiльшу частину дня проводила в школi, Владек прагнув ходити туди з нею. Щойно йому це дозволили, вiн долав усi вiсiмнадцять верст шляху, минаючи лiси дерев, укритих мохом, до маленькоi школи в Слонiмi, мiцно тримаючись за руку сестри, поки вони разом не приходили до ворiт навчального закладу.

На вiдмiну вiд своiх братiв, Владек захопився школою iз самого першого дзвоника; для нього це була втеча з крихiтного обiйстя, яке до цього було всiм його свiтом. Школа також принесла болiсне усвiдомлення, що росiяни окупували його батькiвщину. Вiн дiзнався, що його рiдною польською мовою можна було балакати лише вдома, а в школi треба було спiлкуватися росiйською. Вiн вiдчував у iнших дiтей люту гордiсть за свою пригноблену мову та культуру i був готовий подiлитися цiею гордiстю iз будь-ким.

На свое здивування, Владек виявив, що учитель пан Котовський його не принижував, як це робив удома батько. Незважаючи на те, що вiн був наймолодшим i дуже домашнiм, вiн хутко випередив своiх однокласникiв в усьому, окрiм зросту. Дрiбна статура хлопчика вводила в оману iнших, хто недооцiнював його: дiти часто вважають, що найкращим е найбiльше. До п’ятирiчного вiку Владек став першим у своему класi у кожному предметi, окрiм трудового навчання.

Щовечора, повертаючись до маленькоi дерев’яноi хатинки, iншi дiти бавилися, збирали плоди, якi так рясно цього року вродили, рубали дрова, полювали на зайцiв або лагодили одяг. Натомiсть Владек читав i читав, доки не дiстався до iще не студiйованих пiдручникiв свого старшого брата, а потiм – i своеi старшоi сестри. Поступово Гелена почала усвiдомлювати, що отримала бiльше, нiж сподiвалася, коли Франек принiс додому маленьку iстоту замiсть трьох кроликiв. Владек ставив запитання, на якi вона не знала вiдповiдей. Молодиця здогадувалася, що незабаром уже не зможе дати собi з ним раду, i не могла вигадати, що iз цим робити. Але жiнка мала безперечну вiру в долю, тому не здивувалася, коли рiшення прийняли замiсть неi.

Перший значний поворотний момент у життi Владека стався одного вечора восени 1911 року. Сiм’я якраз закiнчила свою буденну вечерю з борщу та кролика. Ясьо хропiв бiля вогню, Гелена шила, а дiти бавилися.

Владек сидiв бiля нiг своеi матерi й читав, коли галас, який зчинили Стефан i Йозеф, воюючи за право власностi на помальовану соснову шишку, заглушив гучний грюкiт у дверi. Усi замовкли. Стук для Коскевичiв завжди був несподiванкою, позаяк до iхньоi оселi дуже рiдко навiдувалися гостi.

Вся родина зi страхом поглянула на дверi. Так нiби нiчого не сталося, вони чекали, чи повториться цей стукiт. Вiн пролунав навiть гучнiше, нiж попереднього разу. Ясьо пiднявся з крiсла, пiдiйшов до дверей та обережно iх вiдхилив. Коли ж присутнi побачили, хто там стоiть, то всi схопилися й схилили голови, окрiм Владека, який лупав очима на широку, гарну аристократичну постать, одягнену у важку ведмежу шубу, чия присутнiсть негайно викликала страх в очах батька. Але щира посмiшка вiдвiдувача розвiяла будь-яку тривогу, i Ясьо шпарко вiдiйшов убiк, аби дозволити барону Росновському увiйти досередини. Нiхто не озвався. Адже барон нiколи ранiше не навiдувався до цiеi оселi, тому люди й не знали, що iм робити.

Владек вiдклав книжку, пiдвiвся, пiдiйшов до незнайомця i простягнув руку iще до того, як його батько встиг його зупинити:

– Доброго вечора, пане.

Барон потиснув руку малюковi, й вони поглянули один одному в вiчi. Коли барон випустив його руку, очi Владека прикипiли до прекрасного срiбного браслета на зап’ястку з написом, який вiн не мiг розiбрати.

– Ти, мабуть, Владек.

– Атож, пане, – вiдповiв хлопчик, здавалося, зовсiм не здивований, що барон знае його iм’я.

– Я, власне, й прийшов до твого батька з приводу тебе, – повiдомив барон.

Ясьо махнув рукою, щоб iншi дiти лишили його наодинцi з господарем, тому двое з них озирнулися, четверо вклонилися, й усi шестеро мовчки подалися на горище. А Владек зостався, позаяк нiхто не велiв йому приеднатися до iнших дiтей.

– Коскевичу, – почав барон, як i ранiше стоячи, адже нiхто не здогадався запропонувати гостю сiсти, – по-перше, тому, що всi були дуже переляканi, а по-друге, тому, що вважали, що вiн прибув оголосити iм нагiнку. – Я прийшов просити про ласку.

– Усе, що забажаете, пане барон, – белькотiв батько, мiркуючи, що вiн може дати барону, адже той мае усе в стократ.

Барон продовжив:

– Моему синовi, Леону, вже виповнилося шiсть лiт, i його навчають приватно в замку двiйко викладачiв – один iз Польщi, а другий – iз Нiмеччини. Вони менi розповiли, що Леон дуже здiбний, але йому бракуе конкуренцii, тому вiн змушений змагатися сам iз собою. Пан Котовський зi сiльськоi школи сказав менi, що Владек – единий учень, здатний забезпечити йому таку конкуренцiю. Тому я прийшов просити вас, аби дозволили своему синовi покинути сiльську школу та приеднатися до Леона для навчання у замку.

Перед очима Владека промчало дивне марево з книжок i вчителiв, набагато розумнiших за пана Котовського. Хлопчик поглянув на матiр, та ж дивилася на барона, а на ii обличчi застигла сумiш здивування та смутку. Батько родини обернувся до неi, i мить мовчазного спiлкування мiж ними здалася дитинi вiчнiстю.

Лiсник зважено вклонився до нiг свого господаря:

– Це була б честь для нас, пане барон.

Барон перевiв погляд на Гелену.

– Пресвята Дiва забороняе менi ставати на шляху моеi дитини, – зронила вона тихо, – хоча лише вона знае, як менi його бракуватиме.

– Будьте певнi, панi Коскевич, що ваш син зможе повернутися додому коли захоче.

– Авжеж, пане барон. Сподiваюся, що вiн так i робитиме на початках.

Вона намiрялася додати якесь прохання, але передумала. Барон усмiхнувся:

– Гаразд. Тодi все вирiшилося. Будь ласка, приведiть його до замку завтра вранцi до сьомоi години. Упродовж навчального року вiн житиме з нами, а на Рiздво зможе повертатися до вас.

Владек розплакався.

– Тихо, хлопчику, – звелiв мисливець.

– Я вас не покину… – шморгав носом Владек, кидаючись до матерi, хоча насправдi дуже хотiв пiти.

– Тихо, хлопчику, – повторив лiсник, цього разу трохи гучнiше.

– Але чому? – здивувався барон зi спiвчуттям у голосi.

– Я нiколи не покину Фльорцю, нiколи!

– Фльорцю? – перепитав барон.

– Це моя старша донька, пане барон, – пояснив мисливець. – Не хвилюйтеся за неi, пане барон. Малий робитиме, що йому накажуть.

Але його нiхто не пiдтримав. Барон помовчав, а Владек продовжував ридма ридати.

– Скiльки рокiв дiвчинцi? – запитав гiсть.

– Чотирнадцять, – вiдповiв лiсник.

– А вона може працювати на кухнi? – запитав барон, iз полегшенням побачивши, що Гелена Коскевич не виглядала так, нiби також готова розплакатися.

– Аякже, пане барон, – пiдтвердила вона. – Фльорця може варити, може шити, а також може…

– Добре, добре, тодi вона також може прийти. Я чекатиму iх завтра вранцi о сьомiй.

Барон пiдiйшов до дверей, iще раз окинув поглядом хлопчика й усмiхнувся. Цього разу Владек наважився на посмiшку. Вiн уперше уклав вдалу угоду i дозволив матерi себе обiйняти, коли барон вийшов. Вiдтак почув ii шепiт:

– Ах, найменший мамчин синочку, що ж буде з тобою тепер?

Владек не мiг дочекатися, щоб самому це дiзнатися.


* * *

Гелена спакувала речi Владека та Флорентини перед тим, як лягти спати того вечора. Для цього не знадобилося багато часу, власнiсть усiеi родини була скупою. Наступного ранку о шостiй годинi вся сiм’я зiбралася бiля дверей i спостерiгала, як двое дiтей iдуть до замку, кожен тримаючи паперовий пакет пiд пахвою. Флорентина, висока й витончена, постiйно оберталася, щоб поглянути на тих, хто плакав i махав iм услiд, але Владек, малий i незграбний, так i не озирнувся. Флорентина мiцно тримала його за руку впродовж усiеi подорожi. Їхнi ролi помiнялися: вiдтепер це вона залежатиме вiд брата.

Їх явно очiкував поважний слуга у шитiй лiвреi зеленоi барви iз золотими гудзиками, який вiдповiв на боязкий стукiт дiтей у великi дубовi дверi. Вони обое часто дивувалися й захоплювалися сiрими одностроями воякiв, котрi охороняли по сусiдству росiйсько-польський кордон, але зроду не бачили такого блискучого чоловiка, як цей велетень, що височiв над ними i, на iхню думку, мав би бути кимось видатним. На пiдлозi зали лежав грубий килим, i Владек вивчав зелено-червоний орнамент, що вражав своею красою, дивувався, навiщо треба знiмати взуття, i сторопiв, коли пройшов по ньому, а крокiв не було чутно.

Поважний чоловiк завiв прибульцiв до iхнiх спалень у захiдному крилi. Окремi кiмнати – та чи вдасться в них заснути? Але там принаймнi були сумiжнi дверi, тому вони нiколи не будуть занадто далеко одне вiд одного. Справдi упродовж перших ночей вони спали вкупi в одному лiжку.

Пiсля того як вони розпакували речi, Флорентину вiдвели на кухню, а Владека – до iгровоi кiмнати у пiвденному крилi замку, де його познайомили iз сином барона. Леон Росновський був дуже високий як для свого вiку, гарний хлопчик, напрочуд чарiвний i привiтний, тому Владек вiдмовився вiд свого плану посваритися вже за кiлька хвилин знайомства з ним. Владек хутко виявив, що Леон дуже самотнiй, з ним нiхто не хоче бавитися, окрiм його няньки, вiдданоi литовськоi жiнки, котра годувала дитину грудьми i турбувалася про малюка з часу передчасноi смертi його матерi. Мiцний хлопчик, що вийшов iз лiсу, обiцяв багате спiлкування. Принаймнi в однiй справi вони могли бути певнi – у рiвностi мiж собою.

Леон одразу ж запропонував Владеку показати замок, кожна кiмната якого була бiльшою за всю хижу Коскевичiв. Екскурсiя забрала решту ранку, i Владек був вражений величезними розмiрами замку, багатством його меблiв i тканин, а також килимами в кожнiй кiмнатi. Владек зiзнався собi, що вiн був приемно вражений. Головну частину будiвлi, як пояснив Леон, збудували у стилi ранньоi готики, так наче Владек знав, що воно таке. Але вiн кивнув. Далi Леон повiв свого нового приятеля вниз кам’яними сходами у величезнi пивницi, де рядами лежали пляшки вина, вкритi пилом i павутинням. Але улюбленою кiмнатою Владека стала величезна iдальня з ii масивними високими склепiннями, кам’яною пiдлогою та найбiльшим столом iз усiх, якi вiн бачив. Хлопчик дивився на голови забитих тварин на стiнах. Леон називав iх по черзi – бiзон, ведмiдь, лось, кабан i росомаха, яких його батько пiдстрелив багато рокiв тому. Над коминком висiв герб барона. А на ньому – девiз родини Росновських: «Фортуна сприяе хоробрим».

О дванадцятiй пролунав гонг, i лакеi подали обiд. Владек iв дуже мало, вiн уважно стежив за Леоном, намагаючись запам’ятати, що саме i для чого той використовував серед дивовижного масиву срiбного столового приладдя. Пiсля обiду вiн зустрiвся з двома вихователями, котрi вiтали його зовсiм iнакше, нiж Леон. Того вечора Владек влiгся у найбiльше лiжко, яке будь-коли бачив, i розповiв Флорентинi про своi пригоди. Вона недовiрливо не вiдводила погляду вiд його обличчя i так i сидiла з розкритим вiд здивування ротом, особливо коли почула про ножi та виделки.

Навчання почалося о сьомiй годинi наступного ранку, до снiданку, i тривало упродовж усього дня, лише з короткими перервами для споживання iжi. Спершу Леон явно випереджав свого нового однокласника, але Владек рiшуче боровся зi своiми книжками, i не минуло й тижня, як розрив став зменшуватися. Дружба й суперництво мiж хлопцями розвивалися однаковою мiрою. Наставникам було важко ставитися до своiх двох учнiв однаково: одного – сина барона, а другого – незаконного сина бозна-кого. Але вони неохоче визнавали, що барон зробив правильний академiчний вибiр. Та iхне безкомпромiсне ставлення зроду не турбувало Владека, адже Леон завжди визнавав його рiвнею.

Барон дав зрозумiти, що задоволений прогресом хлопчикiв, i часто нагороджував Владека одягом та iграшками. Початкове вiддалене та безпристрасне захоплення Владека бароном швидко перетворилося на повагу.

Коли настав час Владеку повертатися до маленькоi хижки в лiсi на Рiздво, то вiн засмутився, що змушений покинути Леона. Незважаючи на свое перше бажання побачити свою матiр, три короткi мiсяцi, якi вiн провiв у замку барона, вiдкрили йому набагато цiкавiший свiт. Вiн би скорiше волiв бути слугою в замку, нiж господарем у хижi.

Свято нiяк не закiнчувалося, i Владеку бракувало повiтря в маленькiй хатинцi на одну кiмнату, переповненiй людом, йому не смакувала iжа, яку подавали у таких мiзерних кiлькостях i iли голими руками: нiхто не дiлив харчi на дев’ять порцiй у замку. Вже за кiлька днiв Владек хотiв повернутися, щоб знову опинитися з Леоном i бароном. Щодня вiн ходив по шiсть верст до замку i застигав, споглядаючи на великi мури, що оточували маеток, в який вiн не наважився б зайти без дозволу. Флорентина, яка жила тiльки серед слуг на кухнi, легше пережила повернення до свого колишнього простого життя й не могла збагнути, що цей будинок бiльше нiколи не буде домом для Владека.

Ясьо вже й не знав, як ставитися до цього шестирiчного хлопчика, який тепер був так добре вдягнений i правильно балакав i гомонiв про те, що батько був не спроможний второпати, та вiн цього й не прагнув. А що iще гiрше – Владек, здавалося, нiчого не робив i весь день марнував на читання. Що б сталося з тим, хто не зумiв би нарубати дров або вполювати зайця? Як могла така людина сподiватися провадити чесне життя? Тому господар оселi також молився, щоб свята минули швидко.

Гелена пишалася Владеком i спершу навiть вiдмовлялася визнати, що мiж ним та iншими дiтьми ввiгнали клин. Але довго так тривати не могло. Граючи у солдатикiв одного вечора, i Стефан, i Франек, генерали протиборчих армiй, вiдмовилися приймати Владека до своiх лав.

– Чому я завжди маю бути поза грою?! – заволав Владек. – Я хочу вступити в бiй!

– Тому що ти вже не один iз нас, – заявив Стефан. – І в будь-якому випадку насправдi ти не наш брат.

Запала мовчанка до того, як Франек додав:

– Батько нiколи тебе не хотiв, тiльки матка забажала тебе залишити.

Владек озирнувся по колу дiтей, шукаючи Флорентину.

– Як це розумiти, Стефане, що я не твiй брат? – поцiкавився вiн.

Так Владек дiзнався таемницю свого народження i збагнув, чому вiн завжди почувався iнакшим серед своiх братiв i сестер. Вiн був у душi задоволений, коли виявив, що прийшов iз невiдомого племенi, якому незнане вбоге життя мисливцiв, i що вiн мае у собi зародок духу, який зробить можливим усе.

Пiсля того як злощасне свято нарештi добiгло кiнця, Владек повернувся до замку iще вдосвiта, за кiлька крокiв позад нього неохоче пленталася Флорентина. Леон привiтав приятеля з розпростертими обiймами; для нього, iзольованого статками свого батька, як i Владек був обмежений бiднiстю мисливця, це Рiздво також було незначним святом. Із цiеi митi двое хлопцiв стали нерозлийвода.

Коли почалися лiтнi канiкули, Леон попросив батька дозволити Владеку лишитися в замку. Барон погодився, бо вiн також прикипiв до сина лiсника. Владек був на сьомому небi вiд радощiв. Вiн повернеться до дерев’яноi хижки iще лише раз у своему життi.


6

Вiльям Каiн рiс швидко, й усi, котрi з ним контактували, вважали його чарiвною дитиною; у першi роки свого життя вiн спiлкувався здебiльшого з близькими родичами або люблячими слугами.

Горiшнiй поверх будинку Каiнiв вiсiмнадцятого столiття на Луiсбург-сквер перетворили на дитячу кiмнату, вщент запруджену iграшками. Для нещодавно залученоi няньки видiлили окрему спальню та вiтальню. Дитяча кiмната розмiщалася достатньо далеко вiд Рiчарда Каiна, щоб той не знав про такi клопоти, як прорiзування зубчикiв, мокрi пелюшки i будь-якi несподiванi та неслухнянi плачi з проханнями iжi. Перша посмiшка, перший зубчик, перший крок i перше слово записала в родинну книгу мати Вiльяма, а також змiни в його зростi та вазi. Анна з подивом виявила, що ця статистика дуже мало рiзниться вiд показникiв будь-якоi iншоi дитини, з якою вона контактувала на Бекон-гiл.

Нянька, привезена з Англii, запровадила для хлопця режим, який потiшив би серце офiцера прусськоi кавалерii. Батько Вiльяма навiдувався до нього щовечора рiвно о шостiй годинi. Вiн не хотiв розмовляти iз сином як iз дитиною, тому взагалi не бесiдував iз ним. Обое просто витрiщалися один на одного. Інодi Вiльям хапав вказiвний палець свого батька, той, яким чоловiк перевiряв платiжний баланс, i Рiчард дозволяв собi посмiхнутися.

До кiнця першого року триб життя дещо змiнився, i хлопчика привели вниз, щоб побачився зi своiм батьком. Рiчард сидiв у своему бордовому шкiряному фотелi й спостерiгав, як його первiсток торував своi шляхи навкарачки мiж нiжками меблiв, з’являючись там, де його не очiкували, що змусило Рiчарда вирiшити, що його син, без сумнiву, стане полiтиком. Вiльям ступив свiй перший крок у тринадцять мiсяцiв, тримаючись за фалди батькiвського плаща. Його першим словом було «дaдa», яке втiшило всiх, зокрема й бабусю Каiн i бабусю Кебот, якi регулярно приiжджали з перевiрками. Насправдi вони не колисали вiзочок, в якому Вiльяма возили вулицями Бостона, але гiдно ступали в сутiнках за нянькою, коли та виiжджала у четвер увечерi, з осудом зиркаючи на дiтей iз менш дисциплiнованим почтом. У той час, як iншi дiти годували качок у громадських парках, Вiльяму вдалося привабити лебедiв бiля озера пана Джека Гарднера, розкiшного венецiйського палацу.

За два роки бабусi натякнули та нагадали, що вже час i для iншого потомства, брата для Вiльяма. Анну зобов’язали завагiтнiти. Та не забарилася, але iй стало зле, коли перебувала в тяжi на четвертому мiсяцi. Через шiстнадцять тижнiв у молодицi стався викидень, однак доктор Мак-Кензi не дозволив iй упасти у вiдчай. У своiх нотатках вiн зазначив: «Прееклампсiя?» i заявив:

– Панi Каiн, причиною того, чому ви не почувалися добре, е те, що ваш кров’яний тиск був занадто високим i, ймовiрно, став би iще вищим, якби вагiтнiсть тривала. Боюся, що лiкарi iще не винайшли лiкiв вiд високого кров’яного тиску; насправдi ми дуже мало знаемо про цю проблему, окрiм того, що це небезпечний стан, особливо для вагiтноi жiнки.

Анна стримувала сльози, коли усвiдомила наслiдки майбутнього без бiльшоi кiлькостi дiтей.

– Сподiваюсь, це не повториться, якщо я знову завагiтнiю? – поцiкавилася вона, формулюючи свое запитання так, аби позбавити лiкаря негативноi вiдповiдi.

– Вiдверто кажучи, я був би дуже здивований, якби цього не сталося, панi Каiн. Менi дуже шкода, що маю це сказати, але я не радив би вам iще народжувати дiтей.

– Але я не заперечую, що почуватимуся непривабливою упродовж кiлькох мiсяцiв, якщо це означае…

– Я не кажу про зовнiшнiсть, панi Каiн. Маю на увазi те, що ви не повиннi пiддавати себе непотрiбним ризикам у своему життi.

Це було страшним ударом для Анни, а також для Рiчарда, який мрiяв, що колись сидiтиме в колi великоi сiм’i, упевнений, що прiзвище Каiн збережеться навiки. Тепер уся ця вiдповiдальнiсть лягала на плечi Вiльяма.


* * *

Пiсля шести рокiв роботи в банку Рiчард отримав посаду президента банку «Каiн i Кебот» та довiрчого товариства при ньому. Банк, який розмiщувався на розi Стейт-стрит, був бастiоном архiтектурноi та фiскальноi мiцностi. Вiн мав фiлii у Нью-Йорку, Лондонi та Сан-Франциско. Фiлiя у Сан-Франциско створила Рiчарду проблему пiсля дня народження Вiльяма, коли вона разом iз «Нацiональним банком Крокера», «Веллс Фарго» та «Калiфорнiйським банком» розвалилася, але не фiнансово, а буквально, пiд час великого землетрусу 1906 року. Рiчард за своею натурою був обережним чоловiком, тому всебiчно застрахувався у лондонському «Ллойдi». Джентльмени сплатили все до копiйки, давши Рiчарду змогу зберегти свое майно цiлим. Тим не менш, Рiчард провiв копiткий рiк у поiздках Америкою, по чотири днi поспiль iдучи в потязi з Бостона до Сан-Франциско i стiльки ж назад, аби контролювати вiдбудову. Новий офiс вiн вiдкрив на Юнiон-сквер у жовтнi 1907-го, саме вчасно, щоб звернути свою увагу на клопоти, якi виникали на Схiдному узбережжi. У нью-йоркських банках сталися значнi змiни: багато менших установ не змогли впоратися з несподiвано великим вiдтоком депозитiв, а деяким навiть довелося замкнути своi дверi. Дж. П. Морган, легендарний голова установи, яка носила його iм’я, запропонував Рiчарду приеднатися до консорцiуму, створеного для спiльноi протидii кризi. Той погодився. Вiдважне рiшення виправдалося, i життя стало повертатися до нормального русла, хоча Рiчард до того провiв кiлька безсонних ночей.

Із iншого боку, Вiльям мiцно спав, нiчого не знаючи про вплив землетрусiв чи крах банкiв; зрештою, в нього були лебедi, яких можна годувати, i нескiнченнi поiздки до Мiлтона, Бруклiна та Беверлi, де його показували родичам, якi обожнювали малюка.


* * *

У жовтнi наступного року Рiчард Каiн придбав собi нову iграшку в обмiн на обережну iнвестицiю у чоловiка на iм’я Генрi Форд, який запевняв, що зможе зробити народний автомобiль. Банк запросив пана Форда на обiд, а Рiчарда переконали придбати собi «модель Т» за розкiшну суму в вiсiмсот двадцять п’ять доларiв. Форд запевнив, що якщо банк його пiдтримае, то вартiсть може врештi-решт впасти до триста п’ятдесяти доларiв, аби кожен захотiв придбати собi його автомобiль, забезпечуючи таким чином великi прибутки його компаньйонам. Рiчард пiдтримав пiдприемця: це вперше вiн вдало розмiстив своi кошти у того, хто сподiвався, що його продукт здешевiе вдвiчi.

Спершу Рiчард тривожився, що його транспортний засiб – похмурого чорного кольору, хоча iншого не було, що не можна було вважати достатньо серйозним видом транспорту для президента i голови правлiння провiдного банку, але його заспокоювали захоплюючi погляди з тротуарiв тих, кого приваблювала ця машина. При швидкостi десять миль на годину вона була галасливiшою за коня, але не залишала гною посеред Маунт-Вернон-стрит. Його единою сваркою з паном Фордом було те, що той не пристав на пропозицiю зробити «модель Т» доступною в рiзних кольорах. Форд наполягав на тому, щоб кожен автомобiль був чорним, аби утримати цiну. Анна, чуттевiша за свого чоловiка до думки вишуканого товариства, вiдмовилася iздити на задньому сидiннi, доки Кеботи й собi не придбали таку машину.

Вiльям, однак, обожнював «народний автомобiль», як його називала преса, i був радий, що вiн замiнив його громiздку i немеханiзовану бричку. Вiн також вiддавав перевагу няньцi, нiж шоферу в окулярах i кашкетi. Бабуся Каiн i бабуся Кебот заявили, що нiколи не сядуть у таку пекельну машину, i зроду не зробили цього, хоча багато рокiв по тому бабуся Каiн подорожувала на свiй похорон саме в автомобiлi, але про це вона тодi ще не знала.


* * *

Упродовж наступних двох рокiв банк мiцнiв i багатiв, як i Вiльям.

Американцi знову iнвестували в розширення виробництва, i великi суми грошей знайшли свiй шлях до «Каiна i Кебота», щоб реiнвестувати в такi проекти, як розширення шкiряноi фабрики в Ловеллi, що в штатi Массачусетс. Рiчард спостерiгав за зростанням як свого банку, так i свого сина, з нестримним задоволенням.

На п’ятий день народження Вiльяма вiн забрав дитину з жiночих рук i запросив пана Мунро за чотириста п’ятдесят доларiв на рiк стати приватним наставником для свого сина. Рiчард особисто обрав Мунро зi списку вiсьмох претендентiв, котрих до цього перевiрив його особистий секретар. Єдиною метою чоловiка було забезпечити, щоб Вiльям змiг у дванадцять рокiв вступити до школи Святого Павла. Вiльяму сподобався його наставник, хоча й вiн вважав його надто старим, проте дуже розумним. Насправдi вчителю було всього двадцять три роки, i вiн отримав диплом другого класу з вiдзнакою з англiйськоi мови Единбурзького унiверситету.

Вiльям хутко навчився читати i писати, але найбiльше його зацiкавили цифри. Єдина скарга учня була на те, що iз шести щоденних урокiв лише один був присвячений арифметицi. Незабаром вiн заявив своему батьковi, що однiеi шостоi частини робочого дня недостатньо для того, хто колись стане президентом i головою правлiння банку.

Щоб компенсувати вiдсутнiсть завбачливостi свого вихователя, Вiльям переслiдував крок у крок усiх своiх доступних родичiв, вимагаючи задавати йому арифметичнi завдання, якi розв’язував у головi. Бабуся Кебот, яка нiколи не була певна, що подiл цiлого на чотири обов’язково дасть таку саму вiдповiдь, як i множення на одну чверть, але це дуже швидко довiв ii онук. Однак бабуся Каiн, котра була набагато розумнiшою, нiж зiзнавалася, розв’язувала дроби в головi, складала вiдсотки, коли дiлила вiсiм шматочкiв торта мiж дев’ятьма дiтьми.

– Бабусю, – люб’язно, але твердо казав Вiльям, коли iй не вдалося знайти правильну вiдповiдь на його останню головоломку, – ти можеш купити менi логарифмiчну лiнiйку, тодi менi бiльше не доведеться знову докучати тобi.

Бабуся Каiн була здивована швидким розвитком свого онука, тому купила йому логарифмiчну лiнiйку, зацiкавившись, чи зумiе вiн нею скористатися.

Тим часом проблеми Рiчарда почали тяжiти далi на схiд. Коли голова лондонського вiддiлення врiзав дуба вiд серцевого нападу за своiм робочим столом, Рiчард визнав, що потрiбний на Ломбард-стрит. Вiн запропонував Аннi, щоб вона з Вiльямом супроводжували його, вiдчуваючи, що ця подорож доповнить освiту дитини. Зрештою, учень мiг нарештi вiдвiдати всi мiсця, про якi йому розповiдав пан Мунро. Анна, котра зроду не бувала в Європi, зворохобилася такою перспективою i наповнила три корабельнi валiзи елегантним i дорогим новим одягом, в якому можна було завойовувати Старий свiт. А Вiльям вважав несправедливим, що вона не дозволяе йому взяти у подорож таку важливу рiч, як велосипед.

Каiни поiхали до Нью-Йорка потягом, аби сiсти там на «Aквiтанiю», що прямувала до Саутгемптона. Анна була вражена виглядом вуличних гендлярiв-iммiгрантiв, якi продавали свiй крам просто на тротуарах. А Вiльям, зi свого боку, був вражений розмiрами Нью-Йорка. До цiеi митi вiн уявляв собi, що банк його батька – найбiльша будiвля в Америцi, якщо не в свiтi. Хлопчик захотiв купити рожево-жовтого морозива у чоловiка з маленьким вiзочком на колесах, але його батько не звернув на це уваги, а в малюка своiх грошей не було.

Вiльяму сподобався великий лайнер iз першого ж погляду, вiн швидко потоваришував iз сивобородим капiтаном, котрий подiлився з ним усiма секретами примадонни «Кунарда»[1 - «Кунард лайн» — британська судноплавна компанiя зi штаб-квартирою у Саутгемптонi, кораблi якоi мали статус суден королiвськоi пошти. Компанiя була власником таких кораблiв, як «Лузитанiя», «Мавританiя», а нинi до ii флоту належать такi вiдомi лайнери, як «Королева Єлизавета ІІ» та «Королева Мерi ІІ».]. Невдовзi пiсля того як корабель вiдплив iз Америки, Рiчард з Анною, яким забезпечили мiсце за столиком капiтана, вважали за потрiбне вибачитися за те, скiльки часу в екiпажу забирав iхнiй син.

– Нi, – заперечив шкiпер. – Ми з Вiльямом добрi друзi. Менi тiльки хотiлося б вiдповiсти на всi його запитання про час, швидкiсть i вiдстань. Щовечора я студiював у старшого механiка, сподiваючись наступного дня виявитися на висотi.

Коли пiсля десятиденного рейсу «Аквiтанiя» дiсталася до Саутгемптона, Вiльям не хотiв залишати облавок, i його сльози стали б неминучими, якби не було чудового на вигляд «роллс-ройса» моделi «срiбна примара», припаркованого на пристанi, iз шофером, готовим вiдвезти iх до Лондона. Рiчард вирiшив, що пiсля цiеi поiздки перевезе цей автомобiль назад до Нью-Йорка. Таке рiшення було не в його характерi, воно було екстравагантнiшим за всi iншi, якi чоловiк приймав упродовж усього свого життя. Вiн повiдомив дружинi, що хоче показати цей транспорт Генрi Форду, який, мабуть, такого нiколи в життi не бачив.

Сiм’я, коли прибула до Лондона, зупинилася в готелi «Савойя» в дiльницi Стенд, звiдки було зручно добиратися до офiсу Рiчарда у Ciтi. Пiд час вечерi на березi Темзи Рiчард дiзнався вiд сера Девiда Сеймура, свого нового управителя та колишнього дипломата, про те, як обстоять справи у лондонськiй фiлii. Хоча й ранiше нiколи не вважав Лондон фiлiею «Каiна й Кебота», коли перебував по той бiк Атлантики.

Рiчард зумiв перебалакати iз сером Девiдом, а його дружина вирiшила з’ясувати у Лавiнii Сеймур, як iм краще використати свiй час у мiстi. Анна з радiстю дiзналася, що у Лавiнii також е син, який не мiг дочекатися своеi зустрiчi з першим американцем.

Наступного ранку Лавiнiя знову з’явилася у «Савойi», вже в супроводi сина, Стюарта Сеймура. Пiсля того як вони потиснули одне одному руки, Стюарт запитав Вiльяма:

– Ти ковбой?

– Тiльки якщо ти червоношкiрий, – не полiз за словом до кишенi Вiльям. Двiйко шестирiчних хлопчикiв удруге потисли руки навзаем.

Того дня Вiльям, Стюарт, Анна та ледi Сеймур вiдвiдали лондонський Тавер i спостерiгали за змiною варти у Букiнгемському палацi. Вiльям заявив, що все було чудово, окрiм акценту Стюарта, який йому було важко второпати.

– Чому вони не розмовляють, як ми? – не мiг втямити вiн i з подивом дiзнався, що це швидше навпаки, адже «вони» були ранiше.

Вiльям насолоджувався спогляданням воякiв у яскраво-червоних одностроях iз великими блискучими мiдними гудзиками, якi стояли на вартi бiля Букiнгемського палацу. Хлопчик намагався поспiлкуватися з ними, але тi просто дивилися повз нього у порожнечу i нiколи, здавалося, не моргали.

– Чи можемо ми забрати одного з них додому? – поцiкавився вiн у матерi.

– Нi, милий, вони мають залишитися в Лондонi, щоб охороняти короля.

– Але ж iх так багато! Чи не можу я мати хоча б одного? Вiн би виглядав просто приголомшливо бiля нашого будинку на Луiсбург-сквер.


* * *

Задля «особливоi уваги», як казала Анна, Рiчард дозволив собi у другiй половинi дня вiдвезти Вiльяма, Стюарта та дружину до Вест-енду, щоб тi могли побачити традицiйну англiйську пантомiму, яку називали «Джек i Бiбстек» i виконували на iподромi. Вiльяму сподобався Джек, хоча вiн i був здивований, що його довгi ноги одягненi в панчохи. Незважаючи на це, вiн був готовий зрубати кожне дерево в полi свого зору, уявляючи, що за всiма ними ховаеться злий велетень. Пiсля того як завiса впала, вони напилися чаю у «Фортнум та Мейсон» на Пiкадiллi, й Анна дозволила Вiльяму спожити двi кремовi булочки i те, що Стюарт називав пончиком. Пiсля цього Вiльяма довелося водити до чайноi кiмнати у «Фортнум» щодня, щоб вiн мiг ум’яти iще одну булочку, як вiн iх називав.

Час у Лондонi збiг дуже швидко як для Вiльяма, так i його матерi, а Рiчард залишився задоволеним тим, що все було добре на Ломбард-стрит, i склав позитивне враження про свого новопризначеного голову фiлii, вирiшивши, що вже можна повертатися до Америки. Адже щодня з Бостона надходили телеграми, якi змушували його поквапитися повернутися до власноi зали засiдань. Коли одна з таких телеграм повiдомила, що двi з половиною тисячi робiтникiв на бавовняному заводi в Лоуренсi у штатi Массачусетс, в який його банк вклав великi iнвестицii, вирiшили страйкувати, вiн замовив квитки на зворотний рейс.

Вiльям також iз нетерпiнням чекав свого повернення до Бостона, щоб мати змогу розповiсти пану Мунро про всi своi дивовижнi враження, якi вiн отримав в Англii, а також прагнув зустрiтися зi своiми двома бабусями. Вiн був упевнений, що вони зроду не вiдвiдували справжнiй живий театр iз представниками широкоi публiки. Анна також була щаслива, що повертаеться додому, хоча iй подорож сподобалася майже так само, як i Вiльяму, адже i вбрання, i вроду молодицi належно оцiнили навiть стриманi англiйцi.

Урештi-решт, за день до того як уже треба було вiдпливати, Лавiнiя Сеймур запросила Вiльяма з Анною на чаювання до свого будинку на площi Ітон. У той час як Анна з Лавiнiею плiткували про останнiй писк лондонськоi моди, Вiльям дiзнався вiд Стюарта про крикет i спробував пояснити своему новому найкращому приятелю бейсбольнi правила. Зустрiч, однак, довелося перервати рано, бо Стюарту стало зле. Вiльям зi спiвчуттям оголосив, що також почуваеться кепсько, тому син iз матiр’ю повернулися до «Савойi» ранiше, нiж планували. Анну це не дуже засмутило, позаяк дало iй трохи бiльше часу, щоб простежити за пакуванням великих корабельних валiз, наповнених усiлякими ii новими придбаннями, адже була переконана, що Вiльям лише прикидаеться, щоб догодити Стюарту. Та коли мати поклала сина спати тiеi ночi, то виявила, що в нього висока температура. Вона розповiла про це Рiчарду за вечерею.

– Мабуть, це через перезбудження вiд думки про повернення додому, – припустив той занадто безтурботно.

– Сподiваюся, – зронила Анна. – Бо не хочу, щоб вiн нездужав у плаваннi.

– Вiн до завтра одужае, – спробував заспокоiти дружину Рiчард.

Але коли Анна пiшла будити Вiльяма наступного ранку, то виявила його в маленьких червоних цятках, а температура пiднялася вище ста трьох градусiв за Фаренгейтом[2 - 39,4 градусiв за Цельсiем.]. Готельний лiкар дiагностував кiр i ввiчливо наполiг на тому, щоб не брати хлопчика в морське плавання – не лише заради себе, але й задля iнших пасажирiв.

Рiчард не змiг собi дозволити будь-яку подальшу затримку i вирiшив плисти, як i запланував. Анна невпевнено погодилася залишитися з Вiльямом у Лондонi, поки корабель не повернеться за три тижнi. Вiльям попросив батька дозволити йому супроводжувати його, але Рiчард був непохитний i винайняв для сина доглядальницю, поки той цiлком одужае. Анна iхала до Саутгемптона з Рiчардом у новому «роллс-ройсi», щоб проводити його.

– Менi буде в Лондонi самотньо без тебе, Рiчарде, – бiдкалася вона при прощаннi, ризикуючи отримати звинувачення у сентиментальностi.

– Ну, люба, наважуся сказати, що це менi у Бостонi буде самотньо, – мовив вiн, хоча насправдi мiркував про двi з половиною тисячi тих робiтникiв.

Анна повернулася до Лондона потягом, мiзкуючи, чим би себе зайняти упродовж наступних трьох тижнiв.

Вiльям провiв кращу нiч, а вранцi плями виглядали вже не такими зловiсними. Однак лiкар i медсестра були одностайнi у своему наполяганнi, що пацiент мае залишатися в лiжку. Анна скористалася бiльшою частиною наступних чотирьох днiв, щоб написати довгi листи родинi. На п’ятий день Вiльям прокинувся рано i прокрався до кiмнати своеi матерi. Залiз у лiжко поряд з нею, i його холоднi руки вiдразу ж розбудили молодицю. Вона з легкiстю видихнула, що вiн, здаеться, вже цiлком одужав, i подзвонила, щоб замовити снiданок у лiжко для обох.

За кiлька хвилин у дверi тихо постукав i ввiйшов чоловiк у золотисто-червонiй лiвреi з великою срiбною тацею, на якiй були яйця, бекон, помiдори, тости та мармелад – справжне свято. Вiльям жадiбно споглядав на iжу, наче вже й забув, коли остатнього разу iв досхочу. Анна байдуже переглянула вранiшню газету. Рiчард завжди читав «Таймс», коли навiдувався до Лондона, тому за вказiвкою керiвництва готелю ii продовжували приносити.

– О, поглянь, – вказав Вiльям на свiтлину на внутрiшнiй шпальтi, – татiв корабель. А що таке ко-раб-ле-троща, мамо?


7

Коли Владек i Леон закiнчували свое навчання, вони вкупi гаяли весь свiй вiльний час до вечерi, бавлячись у рiзнi iгри. Їхньою улюбленою були хованки. Зважаючи на те, що замок мав сiмдесят двi кiмнати, шанс сховатися в тому самому мiсцi двiчi був дуже незначним. Улюблене сховище Владека було у пiдземеллi, де едине свiтло надходило крiзь невелику решiтку, встановлену високо в стiнi, i потрiбна була свiчка, щоб визначити, куди йти. Владек не був упевнений, навiщо спорудили цi льохи, i нiхто зi слуг нiколи не згадував про них, оскiльки вони зроду не користувалися ними на своему вiку.

Рiчка Щара, яка межувала з маетком, стала продовженням iхнього простору для забав. Навеснi вони ловили в нiй рибу, влiтку плавали, а взимку возилися на своiх дерев’яних ковзанах, переслiдуючи один одного на льоду. Флорентина ж сидiла на березi i з тривогою попереджала шибеникiв, де тонка крига. Владек нiколи не прислухався до ii порад i тому став першим, хто потрапив у пастку.

Леон рiс високим i дужим; вiн мiг швидко бiгати, добре плавати. Здаеться, вiн зроду не втомлювався i нiколи не хворiв. Владек знав, що не може сподiватися на конкуренцiю з товаришем у будь-якому видi спорту, навiть якщо вони й були рiвнею в класi. Бiльше того, Леон сказав, що його пупок майже непомiтний, а Владекiв – непривабливий i потворний, до того ж випирае iз пухкого маленького тiла. Владек довгi години проводив у тишi власноi кiмнати, вивчаючи себе у дзеркалi i дивуючись, чому у нього лише один сосок, коли всi iншi хлопцi, яких вiн будь-коли зустрiчав, мали по два, згiдно з вимогами симетрii.

Інодi, коли вiн засиджувався вночi, то штрикав себе пальцем у голi груди, i сльози жалостi до самого себе потоком лилися на подушку. Хлопчик молився, щоб коли прокинеться вранцi, у нього вирiс другий сосок. Та його молитви залишилися без вiдповiдi.

Владек щовечора якийсь час витрачав на фiзичнi вправи. Вiн нiкому не дозволяв спостерiгати за цими зусиллями, навiть Флорентинi. Завдяки власнiй рiшучостi навчився триматися так, аби здаватися вищим. Вiн змiцнив своi руки пiдтягуваннями, зависав на брусi у спальнi в надii, що це розтягне його зрiст. Але Леон продовжував дедалi рости, i Владек був змушений визнати, що вiн завжди буде на стопу коротшим за сина барона i що нiщо й нiколи не допоможе йому виростити вiдсутнiй сосок. Леон не критикував, оцiнюючи Владека, i нiколи не коментував якоiсь рiзницi мiж ними.

Барон Росновський також усе бiльше захоплювався старанним темноволосим сином лiсника, що замiнив Леону молодшого брата, якого вiн мати не мiг, адже баронеса померла пiд час пологiв.


* * *

Пiсля того як Леон вiдсвяткував свiй восьмий день народження, обидва хлопцi щовечора сiдали вечеряти з бароном у великiй залi з кам’яними мурами. Мерехтiння свiчок вiдкидало зловiснi тiнi на опудала тварин на стiнах. Слуги безгучно приходили i вiдходили з великими срiбними тацями та золотими тарелями з гусаками, шинками, раками, фруктами, а iнодi й мазуриками, якi Владеку особливо припали до смаку. Коли зi стола прибрали посуд, барон вiдпускав своiх слуг i годував хлопчикiв iсторiями з польськоi iсторii, давши iм ковтнути данцигськоi горiлки, в якiй плавали крихiтнi золотi листочки. Владек так часто про це просив, що барон наважився iще раз розповiсти iсторiю Тадеуша Костюшка.

– Великий патрiот i герой, – похвалив барон. – Це символ нашоi боротьби за незалежнiсть, вишколений Францiею…

– …чиiм народом ми захоплюемося i любимо так само сильно, як ненавидимо росiян i австрiйцiв, – докiнчив Владек, чие задоволення вiд розповiдi було тим дужчим, що вiн знав ii напам’ять.

– То хто розповiдае цю iсторiю, Владеку? – засмiявся барон. – А пiсля того як Костюшко воював разом iз Джорджем Вашингтоном за свободу та демократiю в Америцi, 1792 року вiн вирiшив повести полякiв у битву бiля Дубенки. Коли наш убогий король Станiслав Август покинув свiй народ, аби приеднатися до росiян, Костюшко повернувся на свою улюблену батькiвщину, щоб скинути царське ярмо. Яку битву вiн виграв, Леоне?

– При Рацлавiце, татку, – вiдповiв Леон. – А потiм вiн вирушив звiльняти Варшаву.

– Добре, моя дитино. Але, на жаль, росiяни зiбрали великi сили на Мацейовiце, де його остаточно розбили й узяли в полон. Мiй прапрадiдусь воював цього дня з Костюшком, а пiзнiше разом iз легiонами Домбровського служив у непереможного Наполеона Бонапарта.

– За службу в Польщi його нагородили титулом барона Росновського, який ваша сiм’я буде носити в пам’ять про цi славнi днi, – резюмував Владек.

– Атож. І в обраний Богом час, – сказав барон, – цей титул перейде моему синовi. Тодi вiн стане бароном Леоном Росновським.


* * *

На Рiздво селяни в маетку приводили своi сiм’i до замку задля вшанування Пресвятоi Богородицi. Напередоднi Рiздва вони постували, дiти виглядали з вiкон першу зiрку, яка ставала знаком, що свято можна розпочинати.

Щойно кожен займав свое мiсце, барон виголошував молитву своiм глибоким баритоном: Benedicte nobis, Domine Deus, et hic donis quae ex liberalitate tua sumpturi sumus[3 - Благословенний Господь у своiй великодушностi допомагае нам (лат.).]. На стiл подавали тринадцять страв, починаючи вiд борщу i закiнчуючи тiстечками та сливами.

Пiсля святкування Владек урочисто роздавав подарунки з ялинки, прикрашеноi свiчками та фруктами, на радiсть селянських дiтей: ляльку – для Софii, мисливський нiж – для Йозефа, нове плаття – для Флорентини, единий подарунок, який Владек випросив у барона.

– Це правда, – запитав Йозеф у своеi матерi, коли отримав подарунок вiд Владека, – що вiн не наш брат, матко?

– Авжеж, – вiдповiла вона, – але вiн завжди буде моiм сином.


* * *

Із плином рокiв Леон став iще вищим, а Владек змiцнiв, i обидва хлопцi порозумнiшали. Але у липнi 1914 року, без попередження чи будь-якого пояснення, нiмецький вихователь покинув замок, навiть не попрощавшись. Хлопцi не здогадувалися пов’язати його вiдхiд iз нещодавнiми подiями в Сараевi, де студент-анархiст закатрупив ерцгерцога Франца Фердинанда, якi iхнiй iнший наставник описував у яскравих барвах. Барон ходив у задумi, але нiчого не пояснював. Молодшi слуги, улюбленцi дiтей, стали зникати один за одним; i жоден хлопчик не мiг второпати причину.


* * *

Одного ранку в серпнi 1915 року, коли надворi стояли теплi й туманнi днi, барон вирушив у довгу подорож до Варшави, щоб довести, як вiн сам описав свою мету, всi справи до ладу. Його не було три з половиною тижнi, двадцять п’ять днiв, якi Владек щовечора позначав у календарi, що висiв у його спальнi. Того дня, коли вiн мав повернутися, хлопцi поiхали на залiзничну станцiю Слонiма, щоб дочекатися щотижневого потяга з трьома вагонами й привiтати господаря маетку, коли той прибуде. Владек був здивований i збентежений, побачивши, що барон виглядав втомленим i зажуреним. І хоча вiн хотiв багато про що його запитати, усi трое повернулися до замку мовчки.

Упродовж наступного тижня барон часто i подовгу спiлкувався з головним управителем. Леон i Владек переживали, чи це часом не вони стали несвiдомою причиною якогось його лиха. Владек навiть остерiгався, що барон може вiдправити його назад до хижi лiсника, адже нiколи не забував, що вiн був лише гостем у маетку барона.

Одного вечора барон закликав двох хлопцiв приеднатися до нього у великiй залi. Вони зайшли тихцем, зворохобленi цiею перервою свого звичного розпорядку. Ця коротка бесiда залишилася в пам’ятi Владека на все життя.

– Моi любi дiти, – почав барон низьким голосом i з нерiшучою iнтонацiею, – вояки Нiмеччини й Австро-Угорськоi iмперii знову оточили Варшаву i незабаром стануть бiля наших ворiт.

Владек нагадав собi фразу, яку зронив польський наставник пiсля того, як його нiмецький колега вiдбув без жодних пояснень. «Чи означае це, що час пригноблених народiв Європи нарештi настав?» – запитав тодi вiн.

Барон поглянув на невинне обличчя Владека.

– Наш нацiональний дух не був знищений упродовж ста п’ятдесяти рокiв гнiту, – зауважив вiн. – Можливо, зараз вирiшуеться доля Польщi, а ми безсилi впливати на ii iсторiю. Нас вiддали на милiсть трьох могутнiх iмперiй, якi нас оточують, i тому змушенi чекати власноi долi.

– Ми обое дужi, тому будемо битися, – заявив Леон.

– У нас е мечi та щити, – додав Владек. – Тому ми не боiмося нiмцiв чи росiян.

– Хлопцi, ваша зброя зроблена з дерева, i ви лише гралися у вiйну. А ця битва буде не мiж дiтьми. Ми повиннi знайти десь тихе мiсце для життя, доки iсторiя не вирiшить нашу долю. І маемо вирушати якомога швидше. Я тiльки молюся, щоб це не стало кiнцем вашого дитинства.

Леона та Владека збентежили слова барона. Вiйна здавалася iм iще однiею захоплюючою пригодою, яку вони, без сумнiву, пропустять, якщо покинуть замок.

Слугам знадобилося кiлька днiв, аби спакувати речi барона, а Владеку та Леону повiдомили, що наступного понедiлка вони перебираються до невеликоi лiтньоi родинноi резиденцii на пiвнiч вiд Гродно. Два хлопчики продовжували, часто без стороннього нагляду, навчатися та бавитись, адже нiхто в замку не був спроможним вiдповiдати на безлiч iхнiх запитань.

У суботу уроки проводили лише вранцi. Вони тлумачили «Пана Тадеуша» Адама Мiцкевича латиною, коли почули вiдлуння гармат. Спершу вони подумали, що це стрiляв якийсь мисливець у садибi, й тому повернулися до поезii. Другий залп пролунав набагато ближче, i вiд нього вони розгубилися, коли почули лемент, що лунав iз нижнього поверху. Двое хлопцiв здивовано поглянули один на одного, але все одно не боялися, бо ще зроду не чули нiчого подiбного за своi короткi життя, щоб вважати такi звуки страшними. Репетитор накивав п’ятами, залишивши своiх пiдопiчних наодинцi та замкнувши за собою дверi. Тодi пролунав iще один пострiл, цього разу в коридорi за дверима iхньоi авдиторii. Тепер хлопцi налякалися та сховалися пiд столи, не знаючи, що робити.

Несподiвано дверi розчахнулися, i чоловiк, не старший за iхнього наставника, у сiрому одностроi та сталевому шоломi, тримаючи в руках гвинтiвку, зупинився на порозi. Леон тримався за Владека, а той дивився на прибульця. Вояк проверещав до них нiмецькою, намагаючись дiзнатися, хто вони, але хлопцi нiчого не вiдповiли, хоча обое знали цю мову як свою рiдну. З’явився iще один солдат, ухопив двох хлопчикiв за петельки, як курчат, i витягнув iх у коридор. Дiтей протягли повз мертве тiло iхнього вихователя, кам’яними сходами перед фасадом замку аж до саду, в якому знайшли Флорентину, котра iстерично ридала. На травi лежали в ряд трупи, здебiльшого, слуг. Леон не мiг витримати i сховав голову на плечi Владека. Останнього зачарувало видовище одного з тiл – великого чоловiка з пишними вусами. Це був лiсник. Владек нiчого не вiдчував, а Флорентина продовжувала лементувати.

– Татко там? – запитав Леон. – Татко там?

Владек iще раз поглянув на мертвi тiла. Вiн подякував Боговi, що барона серед них не було, й уже намiрявся повiдомити Леону хорошу новину, коли до них пiдiйшов вояк.

– Wer hat gesprochen? – зi злiстю запитав вiн.

– Ich[4 - Хто це сказав? – Я (нiм.).], – зухвало озвався Владек.

Солдат пiдняв рушницю i вдарив прикладом Владека в живiт. Йому ноги пiдiгнулися, i хлопець упав на колiна. Де барон? Що вiдбуваеться? Чому з ними поводяться, як у себе вдома?

Леон миттю упав на Владека, намагаючись захистити його вiд другого удару, яким вояк цiлив у голову його товариша, й удар прикладом гвинтiвки припав на карк Леона.

Обое хлопцiв лежали нерухомо: Владек – тому що був ошелешений ударом i вагою тiла Леона на ньому, а Леон – бо був мертвий.

Владек не мiг чути iншого солдата, котрий лаяв iхнього мучителя за те, що вдарив дiтей. Вони намагалися пiдняти Леона, але Владек вчепився в нього. Солдатам довелося вiддирати тiло мертвого вiд живого, щоб безцеремонно скинути його разом iз iншими на траву, обличчям вниз. Владек не мiг вiдвести погляду вiд нерухомого тiла свого единого товариша, поки його не заштовхали назад до замку зi жменькою тих, котрi несподiвано залишилися серед живих, i зачинили в пiдземеллi.

Нiхто нiчого не казав вiд страху приеднатися до мертвих тiл на травi, доки дверi пiдземелля не були замкненi й останнi слова воякiв зникли удалечинi. Потому Владек пробурмотiв: «Святий Боже», бо побачив, що в кутку, обiпершись об стiну i втупившись у порожнечу, сидiв барон, живий i неушкоджений лише тому, що нiмцям було потрiбно, щоб вiн узяв на себе вiдповiдальнiсть за в’язнiв.

Владек кинувся до нього, а слуги вiдсiли подалi вiд свого господаря. Вони зиркали один на одного, наче вперше бачилися. Владек простягнув руку, i барон узяв ii. Хлопець розповiв, що сталося з Леоном. Сльози покотилися по гордому обличчю шляхтича. Нiхто з них не сказав нi слова. Обое втратили того, кого найбiльше любили в цьому свiтi.


8

Коли Анна Каiн уперше прочитала у «Таймс» замiтку про загибель «Титанiка», вона просто вiдмовилася вiрити в це. Їi чоловiк понад усе мав бути живий! Пiсля того як вона прочитала цей допис утрете, то впала в iстерику, якоi Вiльям у життi нiколи не бачив у минулому i не знав, як мае поводитися.

Перш нiж вiн наважився запитати, що викликало такий неймовiрний вибух емоцiй, мати мало не задушила його в обiймах i мiцно пригортала до себе. Як вона могла сказати йому, що вони обое втратили людину, яку любили найбiльше у свiтi?


* * *

Сер Девiд Сеймур приiхав до «Савойi» вже за кiлька хвилин у супроводi своеi дружини. Вони чекали у вiтальнi, поки вдова вдягала винятково чорний одяг, який привезла з собою. Вiльям одягався сам, але вiн усе ще не усвiдомлював, яке лихо спiткало родину. Анна попросила сера Девiда пояснити ii синовi справжнi наслiдки цiеi трагедii.

Коли хлопчику розповiли, що великий лайнер зiткнувся з айсбергом i потонув, Вiльям зауважив:

– Я хотiв бути на кораблi з татком, але вони мене не вiдпустили б.

Вiн не плакав, адже вiдмовлявся повiрити, що щось могло вбити його батька. Вiн, безумовно, мае бути серед тих, хто вижив.

У своiй довгiй кар’ерi полiтичного дiяча та дипломата сер Девiд, а тепер голова лондонськоi фiлii банку «Каiн i Кебот», зроду не бачив такоi самовiдданостi у комусь такому юному.

– Сила духу даеться небагатьом, – казав вiн кiлька рокiв по тому.

Та нею був надiлений Рiчард Каiн i передав ii своему единому синовi.

Цього тижня у четвер Вiльяму виповнилося шiсть рокiв, але вiн так i не розгорнув жодного свого подарунка. Імена тих, хто вижив, публiкували в «Таймс» щоранку, iх перевiряли i переперевiряли знову. Іменi Рiчарда Ловелла Каiна серед них не було – мабуть, вiн таки потонув. Але мав минути iще тиждень, перш нiж Вiльям облишив надiю знову побачити батька. На п’ятнадцятий день Вiльям заридав.

Анна виявила, що iй було болiсно повертатися на облавок «Аквiтанii», але Вiльям, здавалося, на диво вперто прагнув потрапити у вiдкрите море. Уже за годину вiн облаштувався на оглядовому майданчику, вдивляючись у темно-сiрi води океану.

– Завтра я його знайду, – обiцяв вiн матерi знову i знову, спершу впевнено, однак пiзнiше голосом, який ледь-ледь маскував зневiру.

– Вiльяме, нiхто не може вижити упродовж трьох тижнiв у Пiвнiчнiй Атлантицi.

– Навiть мiй батько?

– Навiть твiй батько…


* * *

Коли Анна з Вiльямом повернулися до Бостона, обидвi бабусi вже чекали iх у Червоному будинку, пам’ятаючи про обов’язок, який був на них покладений. Анна мовчки прийняла iхню опiку. В неi бiльше не лишилося жодноi мети, окрiм Вiльяма, чию долю бабусi тепер прагнули контролювати. Вiльям був ввiчливий, але вiдсторонений. Упродовж дня вiн мовчки сидiв на уроках пана Мунро, а вночi тримав свою матiр за руку i нiчого не казав.

– Те, що йому потрiбно, – це бути з iншими дiтьми, – заявила бабуся Кебот. Бабуся Каiн iз нею погодилася. Наступного дня вони звiльнили пана Мунро i няньку й вiдправили Вiльяма до школи в Сейрi, сподiваючись, що занурення в реальний свiт i постiйне товариство iнших дiтей зможуть повернути його до тями.

Рiчард вiдписав основну частину свого маетку Вiльяму, залишивши кошти у довiрчому фондi до його двадцять першого дня народження. До тестаменту був додаток. Рiчард очiкував, що його син заслужено стане президентом i головою правлiння банку «Каiн i Кебот». Це була едина частина заповiту його батька, яка надихала Вiльяма, бо решта належала йому за правом народження. Пiсля сплати всiх податкiв Анна отримала капiтал у розмiрi пiвмiльйона доларiв i рiчний дохiд на все життя по сто тисяч доларiв на рiк, який припинили би виплачувати лише у випадку, якщо вона знову вийде замiж. Молода жiнка також успадкувала будинок на Бекон-гiл, лiтнiй особняк на Пiвнiчному узбережжi, лiтнiй будиночок у Гемптонсi та невеликий острiвець бiля Кейп-Коду. Все це мало перейти до Вiльяма пiсля ii смертi. Обидвi бабусi отримали по чвертi мiльйона доларiв i листи, якi не залишили сумнiвiв щодо iхньоi вiдповiдальностi за дитину. Довiрчi функцii покладалися на банк, а хрещенi батьки Вiльяма виступали спiввиконавцями. Рiчний прибуток необхiдно було реiнвестувати у надiйнi пiдприемства.

Минув цiлий рiк, перш нiж бабусi зняли траур, i хоча Аннi було лише двадцять вiсiм рокiв, вона виглядала старшою за свiй вiк.

Бабусi, на вiдмiну вiд Анни, приховували вiд Вiльяма свое горе, поки вiн нарештi не дорiкнув iм.

– Тобi не вистачае мого батька? – запитав вiн якось, споглядаючи на бабусю Каiн своiми блакитними очима, що нагадували iй ii сина.

– Аякже, дитино. Але вiн не хотiв би, щоб ми весь час сидiли, жалiючи себе.

– Але я хочу, щоб ми пам’ятали його завжди… завжди, – сказав Вiльям, i його голос затремтiв.

– Вiльяме, я вперше розмовлятиму з тобою, як iз дорослим. Ми назавжди збережемо пам’ять про нього у своiх серцях, а ти виконуватимеш свое призначення, дотримуючись того, чого б твiй батько очiкував вiд тебе. Тепер ти – глава сiм’i та спадкоемець його маетку. Тому маеш старанно й наполегливо готуватися узяти на себе велику вiдповiдальнiсть – ту, яка лежала на твоему батьковi.

Вiльям нiчого не сказав, але вiдразу ж узявся дiяти, як порадила його бабуся. Вiн навчився жити зi своiм горем, не скаржився i вiдтепер став сумлiнно навчатися у школi, буваючи задоволеним лише тодi, коли вдавалося вразити бабусю Каiн. Вiн не змiг досягти успiхiв у всiх предметах, але в математицi став першим у класi, набагато випереджаючи однокласникiв. Усе, що вдалося його батьковi, вiн вирiшив зробити iще краще. Пiдлiток зростав, залишаючись близьким зi своею матiр’ю, i з пiдозрою ставився до будь-кого, хто не був його сiм’ею, тому однокласники вважали його вiдлюдьком, самiтником i – несправедливо – снобом.

На восьмий день народження Вiльяма бабусi вирiшили, що настав час хлопчику дiзнатися справжню вартiсть грошей. Маючи це на увазi, вони видiляли йому один долар на тиждень кишенькових грошей i наполягали, щоб вiн звiтував за кожен цент, який витратив. Бабуся Каiн подарувала онуковi бухгалтерську книгу в зеленiй шкiрянiй палiтурцi вартiстю 95 центiв, якi вона вiдрахувала вiд матерiальноi допомоги за перший тиждень. З того часу бабусi дiлили цей долар уранцi кожноi суботи. Вiльям мiг укласти в щось п’ятдесят центiв, витратити двадцять центiв на себе, десять центiв вiддати на доброчиннiсть i двадцять центiв вiдкласти в резерв. Наприкiнцi кожного кварталу вони перевiряли бухгалтерську книгу та його письмовi звiти про будь-якi незвичайнi операцii.

Пiсля того як минули першi три мiсяцi, Вiльям уже добре тямив у фiнансах. Вiн пожертвував долар тридцять нещодавно заснованому Товариству бойскаутiв Америки, а п’ять п’ятдесят п’ять попросив бабусю Каiн внести на ощадний рахунок у банку свого хрещеного батька Дж. П. Моргана. Вiн витратив два шiстдесят на велосипед i тримав долар шiстдесят у резервi. Бухгалтерська книга стала джерелом великого задоволення бабусь, навiть якщо вони й не були впевненi в купiвлi велосипеда: не було жодних сумнiвiв, що Вiльям був справжнiм сином Рiчарда Каiна.


* * *

У школi Вiльям мав лише кiлькох друзiв, частково тому, що соромився сходитися з кимось iншим, нiж Кеботи, Ловелли або дiти з родин, заможнiших, нiж його власна. Це дещо обмежувало вибiр, тому пiдлiток став доволi замкненою дитиною, що дуже турбувало його матiр. Вона не схвалювала iдеi бухгалтерськоi книги або iнвестицiйноi програми i волiла б, аби Вiльям жив нормальним життям: мав би багато друзiв серед однолiткiв, а не кiлькох лiтнiх радникiв; бруднився, отримував синцi, не завжди залишаючись таким акуратним i бездоганним; збирав би жаб i черепах, а не акцii та фiнансовi звiти – коротше кажучи, був би таким, як i будь-який iнший маленький хлопчик. Але iй завжди бракувало смiливостi висловити своi застереження бабусям, адже в будь-якому разi вони не були зацiкавленi в жодному iншому маленькому хлопчику.


* * *

На свiй дев’ятий день народження Вiльям подав своiм бабусям своi звiти на щорiчну перевiрку. «Зелена книга» засвiдчила економiю за минулий рiк бiльш нiж на двадцять п’ять доларiв. Хлопчина особливо пишався, вказуючи бабусям на запис B6, який засвiдчив, що вiн вивiв грошi з банку Дж. П. Моргана вiдразу ж пiсля того, як дiзнався про смерть видатного фiнансиста, оскiльки не забув, як пiсля смертi його батька упали в цiнi акцii його фiнансовоi установи. Вiльям реiнвестував цю суму через три мiсяцi, непогано заробивши на цьому.

Бабусi були враженi цим вчинком i дозволили Вiльяму продати свiй старий велосипед i придбати собi новий. На прохання онука бабуся Каiн вклала його залишковий капiтал у компанiю «Стандарт ойл» у Нью-Джерсi. Цiна нафти, як стверджував Вiльям, могла тепер лише зростати, пiсля того як пан Форд продав бiльше мiльйона автомашин «моделi T». Вiн ретельно нотував своi фiнансовi операцii аж до свого двадцять першого дня народження. Якби до того дожили його бабусi, вони б пишалися пiдсумковим записом у правiй колонцi з позначкою «Активи».


* * *

У вереснi 1915 року, пiсля безтурботного лiтнього вiдпочинку в родинному маетку в Гемптонi, Вiльям повернувся до школи в Сейрi. Там вiн став шукати серед учнiв для змагання когось старшого за себе. За що б пiдлiток не брався, вiн нiколи не був задоволений собою, поки не досягав найкращих успiхiв, а його однокласники не могли створити йому конкуренцiю. Хлопець почав усвiдомлювати, що бiльшiсть людей iз привiлейованих родин, таких як його, не мали потреби з кимось конкурувати i що жорсткiше суперництво можна було знайти серед тих, хто не народився з його привiлеями. Вiн навiть замислювався, чи не лiпше було б бути знедоленим для кращого стимулу.

1915 року школу в Сейрi захопила лихоманка колекцiонування етикеток iз сiрникiв. Вiльям спостерiгав за цiею маною упродовж кiлькох днiв, але не приеднувався до неi. За два тижнi етикетки мiняли господарiв за кiлька центiв, хоча цiна рiдкiсних екземплярiв сягала й п’ятдесяти. Іще тиждень Вiльям вичав ситуацiю, i хоча вiн не надто прагнув стати колекцiонером, усе ж вирiшив, що настав слушний момент стати дилером.

Наступноi суботи вiн навiдався до компанii «Левiтт i Пiрс», одного з найбiльших постачальникiв тютюнових виробiв у Бостонi, а по обiдi з’ясував iмена й адреси всiх основних виробникiв сiрникiв в усьому свiтi, звертаючи особливу увагу на тi краiни, якi не воювали. Вiн уклав п’ять доларiв у поштовий папiр, конверти й марки i написав листа головi чи президенту кожноi компанii зi свого списку. Його послання було простим i лаконiчним, незважаючи на те, що довелося по кiлька разiв переписувати текст:



«Пане голово!

Я – пристрасний колекцiонер сiрникових етикеток, але не можу дозволити собi купити iх усi. Моi кишеньковi грошi складають лише один долар на тиждень, але я додаю марку та три центи, щоб довести, що серйозно ставлюся до свого хобi. Менi незручно турбувати вас особисто, але назва вашого пiдприемства була единою, яку я мiг знайти, щоб звернутися з таким проханням.

З повагою, Вiльям Каiн (9 рокiв)

P. S. Вашi етикетки – моi улюбленi».



Упродовж двох тижнiв Вiльям отримав вiдповiдi на п’ятдесят п’ять вiдсоткiв своiх листiв, в яких мiстилися сiмдесят вiсiм рiзних етикеток. Майже всi його кореспонденти також повернули трицентовi марки, як вiн i передбачав.

Вiльям одразу ж органiзував у школi ринок етикеток, завжди перевiряючи цiну, за яку мiг продати свiй крам iще до того, як сам його придбав. Вiн зауважив, що деяким хлопцям байдужа рiдкiснiсть етикетки для сiрниковоi коробки, вони звертають увагу лише на зовнiшнiй вигляд, тому запропонував iм кiлька екземплярiв на обмiн задля отримання рiдкiсних трофеiв для бiльш вимогливих колекцiонерiв. Пiсля двох тижнiв торгiвлi вiн вiдчув, що ринок досяг свого пiку, i коли не бути обачливим, то з наближенням рiздвяних свят можна отримати надлишок товару. Створивши потужну рекламну кампанiю у виглядi друкованоi листiвки, яка коштувала йому пiвцента за аркуш i потрапила на стiл кожного колекцiонера, де Вiльям оголошував, що плануе провести аукцiон для своiх сiрникових етикеток для реалiзацii усiх двохсот одинадцяти. Аукцiон провели у шкiльнiй вбиральнi пiд час обiдньоi перерви, вiн мав набагато кращу вiдвiдуванiсть, нiж бiльшiсть заходiв у школi.

Пiсля того як молоток ударив востанне, Вiльям отримав п’ятдесят шiсть доларiв i тридцять два центи, чистий прибуток становив п’ятдесят один долар i тридцять два центи порiвняно з початковою iнвестицiею. Хлопчина поклав двадцять п’ять доларiв на депозит у банку пiд два з половиною вiдсотки рiчних, купив собi фотоапарат за десять доларiв, п’ять доларiв пожертвував Молодiжнiй асоцiацii молодих християн, яка розширила свою дiяльнiсть щодо допомоги iммiгрантам, котрi потрапили до Америки з розшарпаноi вiйною Європи. Купив квiти матерi, а решту сiм доларiв поклав на свiй готiвковий рахунок.

Ринок сiрникових етикеток упав за кiлька днiв до вакацiй. Вiльям вийшов iз ринку на пiку попиту. Бабусi схвально кивнули, коли iх поiнформували про деталi операцii: це не вiдрiзнялося вiд того, як iхнi чоловiки заробили своi статки на панiцi 1873 року.

Пiд час вакацiй Вiльям не мiг не пiддатися спокусi з’ясувати, чи можна отримати кращий прибуток вiд свого капiталу, нiж два з половиною вiдсотки рiчних, якi вiн отримував вiд свого депозиту. Впродовж наступних трьох мiсяцiв вiн iнвестував, знову ж таки через бабусю Каiн, в акцii, якi рекомендувала «Волл-стрит джорнел». Упродовж цього часу вiн втратив бiльше половини грошей, якi заробив на етикетках для сiрникових коробок. Вiдтепер Вiльям бiльше нiколи не мiг покладатися винятково на рекомендацii «Волл-стрит джорнел». «Якби ii кореспонденти були так добре поiнформованi, то не мали би потреби працювати в газетi», – виснував вiн.

Роздратований втратою майже тридцятьох доларiв, Вiльям вирiшив, що пiд час лiтнiх вакацiй йому потрiбно вiдшкодувати збитки. Пiсля того як вiн розпитав, яких заходiв та iнших обов’язкiв його мати очiкуе вiд нього, хлопець виснував, що йому лишилося тiльки чотирнадцять вiльних днiв – достатньо часу, щоб розпочати нове пiдприемство. Вiн продав усю решту своiх акцiй за рекомендацiями «Волл-стрит джорнел», що дало йому дванадцять доларiв. Із цими грошима вiн купив широку дошку, два комплекти колiс, осей i мотузку, заплативши за все п’ять доларiв. Пiсля цього натягнув шапчину i старий костюм, iз якого уже вирiс, i подався до Центрального залiзничного вокзалу. Там Вiльям стояв бiля виходу, вдаючи голодного й виснаженого. Вiн iнформував окремих пасажирiв про те, якi головнi готелi у Бостонi розташованi неподалiк вiд вокзалу i iм немае потреби витрачати грошi на таксi або кiнний екiпаж, оскiльки вiн мiг перевезти iхнiй багаж на своему вiзочку за двадцять центiв. Це було набагато менше, нiж довелося б заплатити перевiзникам. Хлопець також додавав, що пiша прогулянка корисна для здоров’я. Працюючи по шiсть годин щодоби, вiн заробляв приблизно по чотири долари на день.

За п’ять днiв до того як почався новий шкiльний семестр, Вiльям повернув собi всi своi втрати i навiть отримав дев’ять доларiв прибутку. Однак виник один клопiт. Вiн дуже дратував таксистiв. Тодi десятирiчний хлопчина запропонував свою вiдставку, якщо кожен iз них дасть йому по п’ятдесят центiв, аби вiн мiг покрити вартiсть свого вiзочка. Тi погодилися – так хлопець заробив iще вiсiм iз половиною доларiв. Дорогою додому на Бекон-гiл вiн продав вiзочок своему шкiльному приятелю за два долари, пообiцявши, що не повернеться до свого колишнього пiдробiтку на вокзалi. Та новий перевiзник дуже швидко виявив вороже ставлення до нього таксистiв. Ба бiльше: час був несприятливий, адже дощi лили аж до кiнця тижня. Того дня, коли Вiльям повернувся до школи, вiн знову поклав своi грошi на банкiвський депозит пiд два з половиною вiдсотки рiчних.

Упродовж наступного року хлопець спостерiгав за стiйким зростанням свого капiталу. Оголошення президентом Вiлсоном вiйни Нiмеччинi у квiтнi 1917 року рiшучостi Вiльяма не похитнуло. Адже нiщо, нiхто i нiколи не зможе перемогти Америку, запевнила його мати. Вiн навiть уклав десять доларiв у военнi облiгацii, щоб пiдтвердити цю впевненiсть.


* * *

На одинадцятий день народження Вiльяма кредитний стовпчик його облiку показав прибуток у розмiрi чотириста дванадцяти доларiв. Вiн подарував матерi авторучку, а двом своiм бабусям – брошки з мiсцевоi ювелiрноi крамницi. Авторучка була «паркером» iз золотим пером, а ювелiрнi вироби прибули в оселi його бабусь у пуделках «Шрев, Крамп i Лоу», якi вiн знайшов, ревiзувавши смiття за знаменитою крамницею. Вiн не хотiв вводити своiх бабусь в оману, але зi свого досвiду вже знав, що хороша упаковка покращуе сам продукт.

Бабусi помiтили вiдсутнiсть фiрмовоi позначки «Шрева, Крампа i Лоу» на подарунках, але все одно носили своi брошки з неабиякою гордiстю. Вони вже давно вирiшили, що Вiльям бiльш нiж готовий вступити до школи Святого Павла у Конкордi, що в штатi Нью-Гемпшир, у вереснi наступного року. Внук також потiшив iх тим, що йому присудили математичну стипендiю, даючи родинi можливiсть зекономити близько трьохсот доларiв на рiк. Хлопець стипендiю прийняв, але бабусi вiд неi вiдмовилися на користь «не такоi щасливоi дитини».

Анна ненавидiла саму думку про те, що Вiльям поiде до школи-iнтернату, але бабусi наполягали. Однак, що важливiше, вона знала, що саме цього прагнув i Рiчард. Тому мати особисто пришила мiтки з його iменем до речей Вiльяма, позначила чоботи, перевiрила одяг i, нарештi, спакувала весь багаж, вiдмовившись вiд будь-якоi допомоги з боку слуг. Коли настав час iхати, жiнка запитала сина, скiльки кишенькових грошей йому знадобиться на цей термiн.

– Жодних. Дякую, мамо, – вiдповiв вiн i не став нiчого пояснювати.

Вiльям поцiлував свою матiр у щiчку та ступив на життевий шлях у своiй першiй парi довгих штанiв, з короткою зачiскою i з малою валiзкою, яку подав водiю Роберту, а сам залiз на задне сидiння машини. Вiн не озирався. Його мати махала й махала рукою, а потiм заридала. Вiльям також хотiв плакати, але вiн знав, що його батько цього не схвалив би.


* * *

Перше, що вразило Вiльяма Каiна в його новiй школi, – було те, що iншi хлопцi, здаеться, не знали, хто вiн такий. Не було захопливих поглядiв або мовчазного визнання його привiлеiв. Один хлопчик навiть запитав, як його звати, i, що найгiрше, нiяк не вiдреагував на його прiзвище. Дехто навiть пробував називати його Бiллом, але новий учень запротестував iз поясненням, що нiхто й нiколи не називав його батька Дiком.

Новою оселею Вiльяма стала невелика кiмната з дерев’яними полицями, двома столиками, двома крiслами, двома лiжками i дуже обшарпаним шкiряним тапчаном. Одне крiсло, стiл i лiжко зайняв хлопчик iз Нью-Йорка на iм’я Метью Лестер, чий батько був головою старого родинного банку «Лестер i компанiя».

Вiльям хутко звик до шкiльного розкладу: о сьомiй тридцять – пiдйом, ранковий туалет, по тому – снiданок у головнiй iдальнi з рештою учнiв – двiстi двадцятьма хлопчиками, якi жували кашу, яйця i бекон. Пiсля снiданку – вiдвiдини каплички, три уроки по 45 хвилин до обiду i два – пiсля, пiсля чого – урок музики, який Вiльям зненавидiв, оскiльки не мiг потрапляти в ноти при спiвi, тому не виявив бажання навчитися грати на якомусь музичному iнструментi. У результатi обрав собi трикутник. Футбол – восени, хокей i баскетбол – узимку, веслування i тенiс – навеснi, i ще залишалося трохи вiльного часу. Як майбутнiй математик, вiн навчався за iндивiдуальною програмою з паном Дж. Регланом, есквайром, котрого учнi мiж собою називали Лахмiтником через його неохайний вигляд.

Пiд час свого першого року навчання у школi Вiльям виявився гiдним призначеноi йому стипендii: вiн завжди був серед перших практично в кожному предметi, а також у своему математичному класi. Лише його новий товариш Метью Лестер був для нього гiдним конкурентом, але й це лише тому, що вони дiлили одну кiмнату. Вiльям також здобув репутацiю фiнансового експерта. Хоча його першi iнвестицii на фондовому ринку виявилися невдалими, хлопець не вiдмовився вiд свого переконання, що заробити значну суму грошей можна, збiльшуючи прибутки на фондовому ринку. Тому вiн пильно стежив за звiтами «Волл-стрит джорнел» та iнших компанiй i став експериментувати з уявним iнвестицiйним портфелем. Вiн фiксував кожну свою уявну покупку i продаж, вдалу й не надто, у новiй бухгалтерськiй книзi з палiтуркою вже iншого кольору. Вiн порiвнював своi результати наприкiнцi кожного мiсяця зi станом ринку. Вiн не цiкавився акцiями провiдних компанiй, зосередившись на менш вiдомих, акцii яких продавалися без застави, але неможливо було купити бiльше кiлькох акцiй за раз. Вiльям вiд своiх iнвестицiй жадав таких наслiдкiв: постiйного коефiцiента прибутковостi, високих темпiв зростання, солiдноi пiдтримки активiв i сприятливих торгових прогнозiв. Вiн виявив кiлька акцiй, якi вiдповiдали всiм цим строгим критерiям, i коли користав iз нагоди, вони майже завжди приносили йому прибуток.

Того дня, коли вiн виявив, що своею уявною iнвестицiйною програмою вiн регулярно випереджае iндекс Доу-Джонса, Вiльям вирiшив укласти реальнi кошти – своi власнi грошi. Вiн почав iз сотнi доларiв i упродовж наступного року не припиняв удосконалювати свою систему. Вiн завжди отримував свiй прибуток i скорочував витрати. Щойно акцiя подвоювала свою цiну, вiн продавав половину з них, а решту залишав собi як бонус. Деякi з його раннiх знахiдок, як-от «Істмен Кодак» або «Стандарт ойл», стали потiм нацiональними лiдерами. Хлопець також пiдтримав компанiю «Сiрз», яка розсилала замовлення поштою, переконавшись, що це стане нормою.

До кiнця свого першого року вiн уже консультував кiлькох школярiв i навiть декого з iхнiх батькiв.

Вiльям Каiн був щасливий у школi.


9

Владек був единим серед врятованих, хто знав, як облаштоване пiдземелля. Упродовж цих безтурботних днiв вiн iз Леоном провiв там багато щасливих годин, ховаючись у маленьких кам’яних келiях, упевнений, що зможе повернутися до замку, коли йому заманеться.

Загалом льохiв було чотири. Два з них – на рiвнi землi. Менший iз цих двох тьмяно освiтлював слабкий промiнчик сонячного свiтла крiзь решiтку, встановлену високо в кам’яному мурi. П’ятьма сходинками нижче розмiстилися iще двi кам’янi кiмнати, якi перебували у вiчнiй темрявi, iз застояним повiтрям. Владек привiв барона до маленькоi келii нагорi, де той одразу всiвся у кутку, мовчки й нерухомо витрiщаючись у нiкуди. Хлопець звелiв Флорентинi доглядати його.

Оскiльки Владек був единим, хто наважувався залишатися в однiй келii з бароном, решта двадцять четверо слуг нiколи не ставили пiд сумнiв його владу над ними. Таким чином, у вiцi дев’яти рокiв вiн узяв на себе повсякденну вiдповiдальнiсть за своiх спiввiтчизникiв. Новi мешканцi пiдземель, зведенi до жалюгiдного становища в’язнiв, не вбачали нiчого дивного в ситуацii, яка поставила хлопчика контролювати iхнi долi. У пiдземеллях Владек став iхнiм господарем. Вiн роздiлив слуг на три групи по вiсiм осiб, намагаючись утримати сiм’i разом, де це було можливо. Також встановив змiнну систему: вiсiм годин у горiшньому пiдземеллi, де було свiтло, повiтря, iжа та фiзичнi вправи, вiсiм годин для роботи в замку на своiх поневолювачiв, а вiсiм годин залишив на сон в одному з нижчих пiдземель.

Нiхто, окрiм барона та Флорентини, не могли знати, коли i скiльки Владек спав, оскiльки вiн завжди був присутнiй наприкiнцi кожноi змiни, щоб керувати слугами, коли вони мали змiнювати iнших. Їжу розподiляли кожнi дванадцять годин. Охоронцi передали iм бурдюк козячого молока, трохи чорного хлiба, проса, а iнодi й горiхiв. Усе Владек розподiляв на двадцять вiсiм порцiй, видiливши двi порцii барону, не повiдомляючи йому про це.

Простеживши за новою змiною, Владек повертався до барона в меншому пiдземеллi. Спершу вiн очiкував вiд нього вказiвок, але порожнiй погляд його, як i ранiше, був незмiнним. Барон жодного разу не озвався вiдтодi, коли опинився у полонi у власному замку. Його борода вся заплуталася, а його дебеле тiло слабнуло. Колись гордий погляд тепер замiнила байдужiсть. Владек уже й не мiг згадати його м’який баритон i привчався до думки, що бiльше нiколи його вже не почуе. За якийсь час вiн призвичаiвся до, здавалося б, невисловленого бажання барона i завжди мовчав у його присутностi.

Поки Владек жив у замку до приходу нiмецьких солдатiв, вiн мав стiльки й усього, що не було потреби думати про завтрашнiй день. А тепер не змiг згадати навiть попередню годину, настiльки нiчого не змiнювалося. Хвилини безнадii перетворювалися на години, години – на днi, а днi – на мiсяцi. Тiльки змiна варти, а також прибуття iжi, змiни темряви на свiтло свiдчили, що минуло дванадцять годин, а скорочення свiтлового дня i поява льоду на стiнах пiдземель сповiщали про змiну сезону. Пiд час довгих ночей Владек почав вiдчувати запах смертi, який пронизував навiть найвiддаленiшi куточки пiдземелля, що його лише трохи полегшували ранкове сонце, прохолодний вiтерець або найбажанiше вiдлуння дощу.

Пiсля однiеi такоi зливи Владек iз Флорентиною скористалися наслiдками стихii та помилися в калюжi води, що утворилася у трiщинах на кам’янiй пiдлозi. Жоден iз них не помiтив, що бароновi очi спалахнули, коли Владек зняв подерту сорочку та плеснув холодноi води на свое тiло. Несподiвано барон озвався.

– Владеку, – його надтрiснутий голос було ледве чутно. – Не бачу тебе чiтко. Пiдiйди до мене, дитино.

Пiсля такого довгого мовчання Владек був здивований, коли барон заговорив, й остерiгався, що це передуе божевiллю, яке вже охопило двох старших слуг в ув’язненнi.

– Пiдiйди до мене, дитино, – повторив барон.

Владек боязко послухався i став перед бароном, котрий примружив своi ослабленi очi та потягнувся до пiдлiтка напруженим жестом. Вiн намацав хлопчика i торкнувся пальцем його грудей, перш нiж поглянути на товариша свого сина.

– Владеку, ти можеш пояснити цю ваду?

– Нi, сер, – збентежився Владек. – Це було в мене iз самого народження. Мiй батько менi казав, що це знак диявола.

– Дурний чоловiк. Та й вiн не був твоiм батьком, – тихо зронив барон i знову замовк.

Владек залишався незворушно стояти перед господарем. Коли барон нарештi озвався знову, його голос був уже твердiшим:

– Сiдай, хлопче.

Скорившись, Владек знову помiтив важкий срiбний браслет, що тепер вiльно телiпався на зап’ястi барона. Промiнь свiтла змусив засяяти розкiшне гравiрування герба Росновських у темрявi каземату.

– Не знаю, як довго нiмцi мають намiр тримати нас тут замкнутими, – вiв далi барон. – Спершу я думав, що ця вiйна закiнчиться упродовж кiлькох тижнiв. Але я помилився, i тепер маемо розглянути можливiсть того, що вона триватиме iще дуже довго. З урахуванням цiеi думки нам слiд використовувати наш час конструктивнiше, оскiльки я знаю, що мое життя вже добiгае кiнця.

– Нi-нi! – заперечив Владек, але барон продовжував так, нiби його не почув.

– А твое, моя дитино, лише починаеться. Тому я вiзьму на себе вiдповiдальнiсть за продовження твоеi освiти.

Барон бiльше нiчого не сказав цього дня. Здавалося, вiн мiркував над цими своiми словами. Але упродовж наступних тижнiв Владек виявив, що отримав тепер нового наставника. Оскiльки вони не мали анi книжок для читання, анi приладдя для писання, його уроки полягали в тому, щоб повторювати все, що розповiдав барон. Хлопець вивчив великi уривки з поем Адама Мiцкевича i Яна Кохановського, а також цiлi фрагменти з «Енеiди». У цьому суворому класi Владек вивчав географiю та математику i додав до цього вивчення мов – росiйськоi, нiмецькоi, французькоi й англiйськоi. Але, як i ранiше, його найулюбленiшими були уроки iсторii. Це була iсторiя нацii, яка пережила сто рокiв подiлу, в атмосферi розчарувань об’еднати Польщу, страждання своiх спiввiтчизникiв при розгромi Наполеона росiянами 1812 року. Йому вiдкрилися легенди про героiчнi часи, коли король Ян Казимир вручив долю Польщi Пресвятiй Богородицi пiсля вигнання шведiв у Ченстоховi i як князь Радзивiлл, могутнiй володар i шанувальник полювання, поселив весь двiр у своему замку пiд Варшавою.

Останнiй щоденний урок Владека був присвячений iсторii родини Росновських. Знову й знову вiн слухав розповiдi i нiколи не втомлювався слухати про те, як знаменитий пращур барона у 1794-му служив пiд командуванням генерала Домбровського, а потiм i самого Наполеона у 1809 роцi, й iмператор нагородив його величезними земельними надiлами та титулом барона. Вiн дiзнався, що дiдусь теперiшнього барона засiдав у Варшавськiй радi, а його батько вiдiграв свою роль у будiвництвi новоi Польщi. Владек дуже з цього тiшився, попри похмурий iнтер’ер його нового класу.

Барон продовжував навчати учня, не зважаючи на те, що в нього самого занепало здоров’я та погiршився слух. Щодня Владек був змушений пiдсiдати все ближче до нього.

Охоронцi бiля входу в пiдземелля змiнювалися кожнi чотири години, i спiлкуватися з в’язнями iм було strengst verboten[5 - Суворо заборонено (нiм.).]. Тим не менш, за уривками балачок Владек дiзнався про хiд вiйни, про дii Гiнденбурга та Людендорфа, про жовтневу революцiю в Росii та про ii вихiд iз бойових дiй пiсля укладання Брест-Литовського договору.

Владек починав вiрити, що единим способом вирватися з темницi була смерть. Вiн замислювався: чи не були марними здобутi ним знання, якщо вiн бiльше нiколи не вийде на свободу. Флорентина, сестра Владека, а фактично як мати i найближча подруга, вела нескiнченну боротьбу за свое життя та життя барона. Інодi охоронцi передавали iй вiдро з пiском або соломою, якими посипали брудну пiдлогу, i сморiд на кiлька днiв ставав не таким нестерпним. Паразити снували навколо в темрявi, шукаючи крихти хлiба або картоплi, приносячи з собою хвороби та перешкоджаючи сну. Кислий запах людськоi та тваринноi сечi й екскрементiв, що розкладалися, подразнював iхнi нiздрi, вiд чого Владека регулярно нудило. Вiн знову прагнув бути чистим i годинами виглядав iз маленькоi щiлини в стiнi, згадуючи паровi ванни з гарячою водою i грубим ароматизованим милом, яким його мила няня. Усе було недалеко за вiдстанню, але далеко за часом, коли вони з Леоном вмивалися пiсля дня веселощiв, мазали зеленкою своi розбитi колiна й обрiзали нiгтi.


* * *

До весни 1918 року лише п’ятнадцять iз двадцяти сiмох бранцiв залишалися живими. Барона все ще вважали господарем, а Владека визнали його представником. Хлопець почувався жахливiше навiть за свою любу Флорентину, якiй виповнилося двадцять рокiв. Вона вже давно зневiрилася у життi. Владек нiколи не дозволяв собi у ii присутностi вiдмовлятися вiд надii, але хоча йому було лише дванадцять рокiв, вiн також починав впадати у вiдчай, гадаючи, що немае майбутнього поза цим пiдземеллям.

Одного вечора на початку осенi Флорентина зайшла до Владека у бiльше примiщення горiшнього пiдземелля:

– Барон тебе кличе.

Владек хутко пiдвiвся, залишивши роздавання iжi довiреному слузi, i пiшов зустрiтися зi старим. Барон терпiв сильний бiль, i Владек зi страшною яснiстю усвiдомив, як сильно хвороба роз’iла цiлi дiлянки його тiла, залишивши тiльки зелену плямисту шкiру, яка тепер укривала кiстяк. Барон попросив води, i Флорентина подала йому чашу, повну дощiвки, яка стояла на каменi по той бiк решiтки. Коли барон напився, то став балакати повiльно i зi значним зусиллям.

– Ти бачив, як люди вмирають так часто, Владеку, що iще один труп не матиме для тебе значення. Зiзнаюся, що я бiльше не боюся покинути цей свiт.

– Нi, нi, цього не може бути! – заволав Владек, уперше у своему життi чiпляючись за старого. – Не кидайте нас, бароне! Я чув вiд охоронцiв, що вiйна вже добiгае кiнця. Ми невдовзi опинимося на волi.

– Вони кажуть це вже багато мiсяцiв, Владеку. У будь-якому разi у мене бiльше немае бажання жити в тому новому свiтi, який вони створюють.

Вiн перевiв подих, а хлопець заридав уперше за всi три роки iхнього ув’язнення, вiдтак барон озвався знову:

– Поклич мого управителя та старшого лакея.

Владек негайно побiг виконувати вказiвку, не знаючи, навiщо вони знадобилися.

Двiйко слуг розбудили, вони прийшли i мовчки зупинилися перед бароном, чекаючи, що той iм скаже. Вони все ще носили лiвреi, але на них уже не було жодних ознак того, чим колись можна було хизуватися – росновських квiтiв зеленоi та золотистоi барви.

– Вони тут, Владеку? – перепитав барон.

– Авжеж, пане барон. Ви iх не бачите?

Тут Владек уперше втямив, що барон ослiп.

– Пiдведи iх, щоб я мiг до них доторкнутися.

Владек пiдштовхнув до господаря двох чоловiкiв, i барон помацав iхнi обличчя.

– Сiдайте обое. Ви мене чуете, Людвику й Альфонсе?

– Атож, сер, – вiдповiли вони.

– Мене звати барон Росновський.

– Ми знаемо, сер, – пiдтвердив управитель.

– Не перебивай мене, – застерiг барон. – Я ось-ось помру.

Смерть стала такою звичайною справою в темницi, що двое чоловiкiв навiть не намагалися протестували.

– Я не можу написати новий тестамент, оскiльки не маю паперу, пера та чорнила. Тому складу усний заповiт у вашiй присутностi, i ви зможете виступати в ролi двох моiх свiдкiв, згiдно зi старими законами Польщi. Розумiете, про що я вам кажу?

– Аякже, пане барон, – вiдповiли двое чоловiкiв в унiсон.

– Мiй первiсток, Леон, мертвий, – барон помовчав, – тому я залишаю все свое майно хлопчиковi, якого ви знаете як Владека Коскевича.

Владек уже багато рокiв не чув свого прiзвища, тому не одразу второпав значення слiв барона.

– Як доказ моеi волi, – продовжував барон, – я вiддаю йому наш родинний браслет.

Старий повiльно пiдняв праву руку, зняв срiбну смужку зi свого зап’ястя i простягнув ii Владеку, якому вiдiбрало мову. Чоловiк мiцно пригорнув хлопця до себе.

– Мiй син i спадкоемець, – заявив вiн, одягнувши срiбний браслет йому на зап’ястя.

Цiлу нiч Владек пролежав в обiймах барона – доти, доки не вiдчув, як перестало битися його серце, а руки закоцюбли.

Уранцi тiло барона витягли охоронцi, якi дозволили Владеку покинути пiдземелля та поховати мерця бiля його сина Леона на родинному кладовищi. Коли тiло опускали в неглибоку могилу, вириту Владеком голими руками, потерта шовкова сорочка барона розхристалася. Владек поглянув на груди покiйного. У того був лише один сосок.


* * *

Одного ясного сухого дня, пiзно восени 1918 року, в’язнi почули гарматну канонаду i вiдгомiн короткоi стрiлянини. Владек був упевнений, що це прийшла польська армiя, щоби врятувати iх, i що тепер вiн зможе претендувати на свою спадщину. Коли ж нiмецькi охоронцi покинули свою варту бiля входу в пiдземелля, решта в’язнiв залишилася в тишi нижнього ярусу. А Владек стояв сам-один у дверях, обертаючи срiбну смужку навколо зап’ястя й очiкуючи, що iхнi визволителi його випустять, аби вiн мiг заявити, що з ним повелися несправедливо.

Урештi-решт з’явилися чоловiки, котрi перемогли ворога. Вони розмовляли з Владеком брутальною слов’янською говiркою, яку вiн вивчив у днi свого навчання, щоб зненавидiти ii навiть бiльше за нiмецьку. Новi завойовники, здаеться, навiть не здогадувалися, що цей дванадцятирiчний хлопчик був господарем землi, на якiй вони розмiстилися. Вони не балакали його мовою. Їхнi накази були зрозумiлi, й вони не залишали сумнiвiв: убивати всiх, хто не згоден iз Брест-Литовською угодою, яка вiддавала цей польський край росiянам, а решту вiдправити в табори до Сибiру. Нiмцi вiдступили, лише символiчно боронячись за нову лiнiю фронту, а Владек та його супутники чекали, нiчого не знаючи про свою майбутню долю.

Пiсля iще двох ночей у пiдземеллi Владек схилявся до думки, що вони залишаться у пiдземеллях до кiнця своiх днiв. Новi охоронцi з ним не спiлкувалися, i хлопець уже було вирiшив, що нiмецьке чистилище просто замiнилося росiйським пеклом.

На третiй день росiйськi солдати вдерлися до пiдземелля i витягли на траву перед замком чотирнадцять виснажених брудних тiл. Двое слуг попадали в яскравому сяйвi полуденного сонця. Владек намагався захистити очi. Усi мовчали i чекали, що тепер робитимуть iнтервенти. Буде це куля чи воля?

Охоронцi наказали iм роздягнутися i спуститися до рiчки, щоб помитися. Владек сховав срiбний браслет у своему одязi перед тим, як спуститися до води, а його колiна тремтiли iще задовго до того, як вiн досяг рiчки. Хлопець стрибнув, задихаючись вiд несподiвано студеноi води, хоч його тiло i втiшилося новим вiдчуттям. Решта ув’язнених приедналися до свого нового господаря, намагаючись вiдмити три роки бруду й убогостi.

Поки Владек мився, вiн помiтив, що солдати реготали та вказували на Флорентину. Нiхто з iнших жiнок, здавалося, не викликав у них такого зацiкавлення. Один iз росiян, високий, як дуб, схопив Флорентину за руку, коли та пройшла повз нього стежкою на берег. Вiн кинув ii на землю i хутко скинув штани. Владек iз недовiрою витрiщився на набряклий прутень чоловiка. Вiн вискочив iз води i побiг до солдата, котрий притиснув Флорентину до землi. Владек врiзався головою в живiт вояка i став гамселити його п’ястуками. Сторопiлий чолов’яга вiдпустив Флорентину, аж тут iнший солдат ухопив Владека, штовхнув його на землю i мiцно влупив колiном посеред спини. Гармидер привернув увагу iнших воякiв, i вони пiдбiгли, щоб поспостерiгати за подiями. Той, хто скрутив Владека, тепер заливався гомеричним реготом, в якому не вчувалося гумору.

– Пiдведiть цього великого захисника! – сказав хтось.

– Пiдведiть захисника честi своеi нацii! – додав iнший.

– Принаймнi дозволимо йому побачити дещо цiкаве, – додав той, хто притискав його до землi.

Серед смiху присутнi робили зауваження, якi Владек не завжди мiг збагнути. Вiн спостерiгав, як голий солдат повiльно наближався до Флорентини, котра застигла вiд страху. Владек вiдчайдушно намагався звiльнитися, але був безпорадний. Голий чоловiк пiдiйшов до Флорентини й замахнувся на неi. Коли вiн ударив дiвчину, та спробувала пручатися й ухилитися. Аж тут нарештi гвалтiвник накинувся на неi. Юнка зойкнула так, як Владек зроду-вiку не чув. Іншi солдати продовжували теревенити мiж собою та насмiхатися, а дехто навiть не дивився у той бiк.

– Клята цiлка, – вилаявся солдат, витягуючи з неi свiй закривавлений прутень.

Усi вибухнули реготом.

– Що ж, ти полегшив менi роботу, – зауважив iнший чоловiк.

Іще бiльше смiху. Коли Флорентина зазирнула Владековi в очi, у того по щоках потекли сльози. Солдатовi, який його тримав, було байдуже, вiн лише турбувався, щоб хлопець не заблював йому мундир або його начищенi до блиску чоботи. Перший солдат, усе ще iз закривавленим прутнем, побiг до рiчки i заверещав, пiрнаючи у воду. Другий чоловiк узявся розстiбати пояс, а iнший тримав Флорентину. Другому гвалтiвниковi знадобилося бiльше часу, щоб отримати задоволення. Нарештi вiн злiз iз Флорентини i вiдiйшов вiд неi. Та знову залементувала, але вже не так гучно, як ранiше.

– Нумо, хлопче, у тебе все затягуеться аж надто довго.

Чоловiк вiдiйшов вiд дiвчини i приеднався до свого товариша по зброi в рiчцi. Владек змусив себе глянути на Флорентину. Та була аж синя, i кров лилася в неi з-помiж нiг. Знову озвався солдат, який тримав хлопця:

– Пiдiйди i подбай про цього малого виродка, Борисе. Тепер моя черга.

Перший вояк ухопив Владека. Той знову спробував ударити свого ката, але це лише змусило солдатiв розреготатися iще бiльше.

– Тепер ми знаемо всю могутнiсть польськоi армii.

Нестерпний смiх не вщухав, ще один нечестивець дочекався своеi черги до Флорентини, яка тепер лежала, байдужа до його дiй.

– Гадаю, що вона вже починае насолоджуватися цим, – сказав вiн, щойно закiнчивши.

Четвертий солдат пiдiйшов до Флорентини. Коли ж дiстався до неi, то перевернув дiвчину i змусив ii розчепiрити ноги настiльки широко, наскiльки це було можливо, а його великi руки шпарко обмацували тендiтне тiло юнки. Коли вiн увiйшов у неi, зойк дiвчини перетворився на стогiн. Владек нарахував шiстнадцятьох воякiв, котрi гвалтували його сестру. Коли останнiй скiнчив свою справу, то вилаявся i заволав:

– Гадаю, що злягався з дiвочим трупом!

Це змусило присутнiх реготати iще гучнiше.

Коли його нарештi вiдпустили, пiдлiток пiдбiг до Флорентини, а солдати лежали на травi, пили вино та горiлку з розграбованих баронових пивниць i жерли хлiб iз м’ясом iз кухнi.

За допомогою двох слуг Владек вiднiс Флорентину на берег рiчки i зарюмсав, намагаючись змити кров i бруд iз неi. Вiн прикрив ii хламидою, узяв на руки i нiжно поцiлував у вуста – першу жiнку, яку вiн коли-небудь цiлував. Коли сльози густо полилися по його обличчю на тендiтне тiло, вiн вiдчув, що дiвчина зм’якла. Вiн знову заплакав, коли нiс ii мертве тiло назад. Вояки мовчки спостерiгали, як пiдлiток прямуе до каплички. Вiн поклав ii на траву бiля могили барона й узявся рити нову могилу – знову голими руками. Призахiдне сонце кинуло на могилу довгу тiнь у той час, як брат ховав свою сестру. Вiн змайстрував маленького хреста з двох паличок i встановив його в головах могили. По тому звалився на землю i миттю заснув, не думаючи, чи ще колись прокинеться.


10

Анна Каiн осамотнiла, поки Вiльям навчався у школi Святого Павла, а ii родинне коло складалося лише з двох бабусь, якi вже неабияк постарiли.

Пiсля того як Анна вiдсвяткувала свiй тридцятий день народження, вона стала помiчати, що бiльше не спiлкуеться iз чоловiками. Вона вирiшила поновити зв’язки, обiрванi пiсля смертi Рiчарда, з деякими зi своiх давнiх друзiв. Мiллi Престон, хрещена мати Вiльяма, яку вона знала все життя, почала запрошувати ii на обiди й до театру, завжди знайомлячи з кимось новим, в надii знайти нового партнера для Анни. Вибiр Мiллi був майже завжди недоречним, й Анна вiдверто iгнорувала отi сватання, поки одного дня, у сiчнi 1919 року, вiдразу пiсля того, як Вiльям повернувся до школи на зимовий семестр, ii запросили на ще одну вечерю на чотирьох. Мiллi зiзналася, що нiколи ранiше не бачила свого нового гостя, Генрi Осборна, але була певна, що той навчався у Гарвардi одночасно з ii чоловiком Джоном.

– Насправдi, – зiзналася Мiллi по телефону, – Джон нiчого про нього не знае, але вiн милий, окрiм того, виглядае зовсiм незле.

Коли Анна увiйшла до вiтальнi, Генрi Осборн сидiв бiля вогню. Вiн одразу ж схопився, щоб Мiллi вiдрекомендувала iх навзаем. Маючи шiсть футiв зросту, темнi, майже чорнi очi та хвилясте смоляне волосся, вiн був стрункий i спортивний на вигляд. Анна вiдчула швидкий спалах задоволення, що опинилася в парi на вечiр iз цим енергiйним i вродливим чоловiком, у той час як Мiллi довелося задовольнятися своiм чоловiком, що дуже програвав своему однокурснику. Рука Генрi Осборна лежала у перев’язi, яка майже затулила краватку Гарварду.

– Бойова рана? – поцiкавилася Анна.

– Нi, впав на лижах, намагаючись занадто стрiмко спуститися схилами Вермонту, – сказав вiн усмiхаючись.

Це був один iз тих обiдiв, якi останнiм часом дуже рiдко вдавалося вiдвiдати Аннi, коли час тече радiсно та непомiтно. Генрi вiдповiв на всi ii допитливi запитання. Вийшовши з Гарварду, вiн працював у фiрмi, що торгувала нерухомiстю у Чикаго, його рiдному мiстi, але коли оголосили вiйну, вiн не мiг вiдмовити собi у бажаннi дати прочухана нiмцям. Чоловiк мав цiлу колекцiю цiкавих iсторiй про Європу та перебування його там ще молодим лейтенантом, який боронив честь Америки на Марнi. Мiллi з Джоном уже давно пiсля смертi Рiчарда не бачили, щоб Анна так щиро смiялася, i вони багатозначно всмiхнулися одне одному, коли Генрi запитав, чи може вiдвезти ii додому.

– І що ви намiряетесь робити тепер, повернувшись на землю, гiдну героiв? – запитала вона, коли вони вийшли на Чарлз-стрит.

– Іще не вирiшив, – вiдповiв вiн. – На щастя, маю трохи власних грошей, тому менi не треба квапитися. Я навiть можу вiдкрити тут свою фiрму з торгiвлi нерухомiстю. Я завжди почувався у Бостонi, як удома, iз часiв мого навчання в Гарвардi.

– То ви не повернетесь до Чикаго?

– Нi, мене нiчого туди не зможе заманити. Моi батьки померли, а я едина дитина в сiм’i, тож можу починати заново будь-де… Коли ваш поворот?

– Ось там, перший праворуч, – пiдказала Анна. – Червоний будинок на розi.

Генрi припаркував свою автiвку й вiдпровадив Анну до вхiдних дверей. Вiн побажав iй на добранiч i зник iще до того, як та встигла йому подякувати.

Жiнка дивилася, як його автомобiль поволi спускаеться по Бекон-гiл, вiдчуваючи, що знову захоче побачити його.

Анна була в захватi, хоча й не надто здивована, коли новий знайомець зателефонував iй уже наступного ранку:

– Бостонський симфонiчний оркестр, Моцарт i новий яскравий маестро – наступного понедiлка. Я зможу вас запросити?

Анна була заскочена зненацька, коли второпала, з яким нетерпiнням чекае цього концерту. Здавалося, це тяглося надто довго вiдтодi, як привабливий чоловiк запросив ii.

Генрi прибув до Червоного будинку за кiлька хвилин пiсля призначеноi години. Вони потиснули руки навзаем цiлком офiцiйно, перш нiж вона запропонувала йому вiскi. Чи помiтив гiсть, що вона знала, що саме вiн п’е?

– Мабуть, приемно жити на Луiсбург-сквер. Ви, певно, дуже щаслива.

– Атож, мабуть. Я нiколи не думала про це. Бо народилася i виросла на авеню Спiвдружностi, тому вважаю, що тут занадто тiсно.

– Я б i собi мiг купити будинок на пагорбi, якщо вирiшу оселитися в Бостонi.

– Вони не часто з’являються на ринку, – зазначила Анна. – Вам, правда, може пощастити. Але хiба нам не треба вже йти? Ненавиджу спiзнюватися на концерт, коли доводиться наступати комусь на ноги в темрявi.

Генрi зиркнув на годинник:

– Авжеж, згоден, не можна пропустити вихiд диригента. Але вам не доведеться турбуватися про чиiсь ноги, окрiм моiх. Нашi мiсця бiля проходу.

Пiсля концерту Генрi поводився цiлком природно й узяв свою супутницю пiд лiкоть, коли вони вийшли з театру i пiшли у бiк Гранд-готелю. Єдиний чоловiк, котрий брав ii пiд руку пiсля смертi Рiчарда, був Вiльям, i це вимагало значних умовлянь, оскiльки вiн вважав, що бiльше не дитина. І знову години минали непомiтно для Анни: завдяки приемнiй музицi, смачнiй iжi чи просто товариству Генрi? Цього разу вiн змусив ii смiятися зi своiх iсторiй про Гарвард i плакати з його спогадiв про вiйну. Хоча вона добре тямила, що виглядае значно молодшою за своi роки, а цей чоловiк уже стiльки пережив у своему життi, вона почувалася дуже затишно у його компанii. Жiнка розповiла йому про смерть свого чоловiка i пролила кiлька сльозинок. Генрi узяв ii за руку, коли та розповiдала про свого сина з неабиякою гордiстю та любов’ю. Вiн сказав, що завжди хотiв мати сина. Хоча чоловiк майже не згадував Чикаго чи свое колишне життя, Анна була певна, що йому бракуе своеi сiм’i. Коли вiн пiзнього вечора вiдпровадив ii на Луiсбург-сквер, то залишився випити склянку i нiжно поцiлував ii в щоку на прощання. Анна хвилину за хвилиною перебирала вiдчуття того вечора, сподiваючись, що Генрi насолоджувався ним так само, як i вона.

Вони вирушили до театру у вiвторок, вiдвiдали лiтнiй особняк Анни на Пiвнiчному березi в середу, глибоко заiхали в заснiжену сiльську мiсцевiсть Массачусетсу в четвер, купували антикварiат у п’ятницю i кохалися в суботу. Пiсля недiлi вони рiдко кудись ходили окремо. Мiллi Престон «була абсолютно в захватi», що ii зусилля нарештi виявилися настiльки успiшними, i вона всьому Бостону розповiдала всiм i кожному, що це вона iх познайомила.

Оголошення про iхнi заручини влiтку цього року не стали несподiванкою нi для кого, окрiм Вiльяма. Вiдтодi, як Анна з глибокими сумнiвами познайомила iх, пiдлiток Генрi Осборна не злюбив. Їхня перша бесiда вiдбувалася у виглядi запитань, пiд час яких Генрi намагався довести, що хоче стати приятелем, i скупих вiдповiдей Вiльяма, якi демонстрували, що йому цього не вдасться. І хлопець свого враження не змiнив. Анна приписувала обурення сина зрозумiлим ревнощам, адже Вiльям був центром ii життя пiсля смертi Рiчарда. Бiльше того, на думку Вiльяма, було б неправильно, щоб хтось мiг зайняти мiсце його батька. Анна спробувала переконати Генрi, що з часом Вiльям пiде йому назустрiч.

Анна Каiн стала панi Генрi Осборн у жовтнi того ж року. Вона склала своi обiтницi в епископському соборi Святого Павла, i золотi й червонi листочки опадали тодi так само, як трохи бiльше дев’яти мiсяцiв тому, коли вона i Генрi зустрiлися вперше. Вiльям прикинувся хворим, щоб не ходити на цю церемонiю, i залишився в школi. Бабусi ж були присутнi, але не змогли приховати свое несхвалення вчинку Анни, особливо через те, що ii обранець виявився набагато молодшим за неi.

– Це може закiнчитися лише слiзьми, – зауважила бабуся Каiн.

Наступного дня молодята вирушили до Грецii i не поверталися до Червоного будинку на пагорбi аж до другого тижня грудня, саме вчасно, щоб привiтати Вiльяма з поверненням додому на рiздвянi свята. Останнiй iз жалем виявив, що будинок вiдремонтували, майже не залишивши згадок про його батька. Пiд час Рiздва ставлення пiдлiтка до вiтчима не продемонструвало жодних ознак пом’якшення, незважаючи на спробу, або, як вважав Вiльям, хабар – подарунок нового велосипеда. Генрi сприйняв цю вiдсiч iз похмурою покорою. Анну засмутило, що ii прекрасний новий чоловiк доклав так мало зусиль, аби завоювати прихильнiсть ii сина.

Вiльям бiльше не почувався вдома у цiй оселi, не хотiв бачити Генрi, тому часто зникав на тривалий час упродовж дня. Щоразу, коли Анна питала, куди вiн iде, вона так i не отримувала задовiльного пояснення: звiсно, вiн вирушав не до бабусь, оскiльки вони обидвi також скаржилися, що не бачать онука. Коли свята добiгли кiнця, Вiльям був дуже радий повернутися до школи Святого Павла. Генрi також не сумував, що той поiхав.

Анна, однак, починала вiдчувати тривогу щодо обох чоловiкiв ii життя.


11

– Вставай, малий! Пiдiймайся, шмаркачу!

Один iз солдатiв гепнув прикладом рушницi в ребра Владеку. Той одразу ж сiв i поглянув на свiжонасипанi могили своеi сестри та барона, перш нiж обернутися до солдата.

– Я буду жити для того, щоб вас повбивати, – сказав хлопець польською. – Це мiй дiм, i ви насвинячили на моiй землi.

Солдат плюнув на Владека й пiдштовхнув його до фронтону замку, де слуги, якi вижили, чекали своеi черги. Владек був вражений тим, що побачив, болiсно мiркуючи, що ж станеться з ним самим. Вiн був змушений стати на колiна й схилити голову. Вiдтак вiдчув тупу бритву, що дряпала йому голову, i його густi чорнi кучерi впали на траву. Десятьма кривими порухами, наче стригли овець, роботу було завершено. З голомозою головою хлопець отримав змогу вдягти нову одежу – сiру сорочку та штани. Владеку вдалося приховати срiбний браслет у п’ятiрнi, коли його брутально штовхали до шеренги в’язнiв. Тепер, коли вони всi стояли там iз номером замiсть iмен, чекаючи зi страхом, що ж дiятиметься далi, Владек почув якийсь дивний звук десь вiддалiк. Вiдчинилися великi залiзнi ворота, i в них заiхала конструкцiя, якоi хлопець зроду-вiку не бачив. Це був великий транспортний засiб, але не запряжений конями чи волами. Усi бранцi здивовано повитрiщалися на пересування дивного об’екта. Вiн зупинився, i вояки погнали туди невдоволених арештантiв, змушуючи iх стрибати через борт.

Потiм шарабан без коня розвернувся й подався назад, проiхавши крiзь залiзну браму. Нiхто не наважився щось сказати. Владек сидiв у заднiй частинi вантажiвки та споглядав назад на замок, поки його спадок не зник iз очей.

Процесiя проiхала через усе село Слонiм. Владека вельми цiкавило, як цей автомобiль працюе, але ще бiльше вiн хотiв дiзнатися, куди вони прямують. Вiн упiзнав дорогу, знану ще зi шкiльних рокiв, але його пам’ять притупилася роками у пiдземеллi, й вiн бiльше не мiг згадати, куди вона тягнеться. За кiлька миль вантажiвка зупинилася, й усiх вигнали на мiсцеву залiзничну станцiю. Владек був там лише один раз у своему життi, коли вони з Леоном приiжджали туди зустрiчати барона з його поiздки до Варшави. Начальник станцii тодi привiтав iх, коли вони зайшли досередини. Цього разу iх нiхто не вiтав.

Бранцям наказали розмiститися на платформi й дали козячого молока, капусняку i чорного хлiба. Із двадцяти п’яти слуг, якi ранiше стали в’язнями у пiдземеллi, вижили дванадцятеро: десятеро чоловiкiв i двi жiнки. Владек узяв на себе вiдповiдальнiсть роздiлити скупий харч мiж ними. Вiн припустив, що iх змусять чекати потяга, але впала нiч, i довелося спати просто неба. Це був рай порiвняно iз пiдземеллям. Владек дякував Боговi, що погода ще була лагiдною.

Увесь наступний день вони чекали потяга, а той так i не з’являвся, пiсля чого настала ще одна безсонна нiч, холоднiша за попередню. Коли прийшов ранок, вони все ще чекали. Нарештi ешелон прибув на станцiю. З нього висипали вояки, теревенячи своею ненависною мовою, i потяг рушив далi, не пiдiбравши жалюгiдну Владекову ватагу. Тому вони провели на платформi iще одну нiч.

Владек прокинувся i став роззиратися, чи не можна було б утекти, але упродовж ночi один iз його дванадцятьох товаришiв по нещастю спробував це зробити, i його застрелили iще до того, як той пiдбiг до паркана.

Це був управитель барона, Людвик – один iз свiдкiв баронiвського заповiту щодо спадщини Владека. Його тiло залишилося лежати на трасi як попередження усiм, хто захоче вчинити щось подiбне.

Увечерi третього дня iще один потяг прибув на станцiю. Це був великий локомотив, який тягнув пасажирськi, а за ними й вантажнi вагони, на бортах яких було написано «худоба», а пiдлогу вкривала солома. Кiлька вагонiв уже були заповненi арештантами, але звiдки вони, Владек не знав. Хлопця та його маленький гурт загнали в один iз них, щоб вiдправити у подорож, але куди? Пiсля iще кiлькох годин очiкування потяг нарештi рушив зi станцii – у схiдному напрямку, як Владек оцiнив за рухом призахiдного сонця.

Озброенi охоронцi сидiли схрестивши ноги на дахах критих вагонiв. Протягом тiеi нескiнченноi подорожi вони iнколи пострiлювали згори, що призвело до того, що iще одне тiло впало пiд укiс, демонструючи марнiсть будь-якоi думки про втечу.

Коли потяг зупинився в Мiнську, iм уперше дали кращоi iжi – чорний хлiб, воду, горiхи та просо – пiсля чого поiздка продовжилася. Інодi вони iхали по три днi, не бачачи жодноi станцii. Багато хто з мимовiльних мандрiвникiв помирали вiд спраги або голоду, i iх викидали через борт просто на ходу, що дозволяло видiлити трохи бiльше мiсця тим, хто залишився. Коли потяг зупинявся, часто доводилося чекати по кiлька днiв, аби дозволити iншому ешелону вiдбути на захiд, використовуючи iхню колiю. Потяги, що затримували iхнiй рух, були неодмiнно заповненi солдатами, i Владек хутко второпав, що вiйськовi потяги мали прiоритет над усiма iншими видами транспорту.

Втеча завжди була найголовнiшим прагненням у думках Владека, але двi речi не дозволяли йому пiти на такий ризик. По-перше, i з одного, i з другого боку колii не було нiчого, окрiм миль пустелi; по-друге, тi, хто пережив пiдземелля, залежали вiд нього. Можливо, вiн i був наймолодшим, але саме вiн органiзував iм харчування та воду, а також намагався пiдтримувати iхню волю до життя. Вiн був единим, хто все ще вiрив у майбутне.

Коли минав черговий день i iх везли далi на схiд, температура ставала щораз нижчою, часто падаючи до тридцяти градусiв за Фаренгейтом[6 - Один градус морозу за Цельсiем.]. Бранцi лежали, горнучись один до одного, лежачи на пiдлозi вагона, щоб зiгрiтися вiд тiла сусiди. Владек подумки декламував «Енеiду», намагаючись нагнати на себе сон. Та було неможливо навiть перевернутися, хiба що всiм водночас, тому перiодично Владек ляскав по стiнцi вагона, даючи команду перевертатися на iнший бiк. Якогось вечора виявили, що одна з жiнок не ворушиться. Владек повiдомив про це охоронцю, четверо з них пiдняли тiло й викинули пiд укiс. Охоронцi iще увiгнали в неi кiлька куль, аби переконатися, що та не прикидалася мертвою задля спроби втечi.

Подолавши двiстi миль вiд Мiнська, вони прибули в мiсто Смоленськ, де iм дали теплого капусняку i чорного хлiба. В iхнi вагони загнали iще цiлу купу нових в’язнiв, якi, здаеться, балакали тiею ж мовою, що й охоронцi. Їхнiй ватажок був значно старший за Владека. А пiдлiток та одинадцятеро його супутникiв – десятеро чоловiкiв й одна жiнка – негайно викликали пiдозри у новоприбулих, тому вони роздiлили вагон навпiл i групи трималися лише своiх.

Однiеi ночi Владек раптово прокинувся i задивився на зорi, намагаючись зiгрiтися. Вiн уздрiв ватажка смоленцiв, котрий повзком пiдкрадався до останньоi постатi в iхньому ряду. У руцi чолов’яга тримав не надто довгу мотузку, зашморг якоi накинув на шию Альфонса, старшого лакея барона, котрий мiцно спав. Владек знав, що коли рухатиметься занадто хутко, розбiйник почуе його й утече пiд захист своiх товаришiв. Вiн пролiз по животах польських тiл. Тi глипали на нього, коли вiн iх минав, але нiхто нiчого не сказав. Коли ж пiдлiток дiстався до кiнця ряду, то стрибнув на нападника, розбудивши всiх у вагонi. Протиборчi сторони вiдступили, окрiм Альфонса, який лежав нерухомо.

Смоленський ватажок був вищий i дужчий за Владека, але це не мало рiзницi, позаяк обое боролися на пiдлозi. Поединок тривав кiлька хвилин, вiн привернув увагу охоронцiв, тi реготали й робили ставки на переможця. Один охоронець, якому не сподобалася вiдсутнiсть кровi, кинув на пiдлогу вагона багнет. Обое хлопцiв кинулися за блискучим лезом, i смоленець вхопив його першим. Його люди пiдбадьорювали свого ватажка, коли той встромив багнет у ногу Владека, висмикнув закривавлене лезо i знову кинувся на суперника. Цього разу багнет мiцно ввiгнався в дерев’яну пiдлогу, поруч iз вухом Владека. Коли смоленський ватажок намагався його витягнути, Владек ударив ворога у межинiжжя що було сили, i той вiдступив, покинувши багнет. Владек схопив зброю, стрибнув на смоленця зверху i всадив йому лезо в горло. Той видав агонiзуючий зойк, який було чутно на весь потяг. Висмикнувши лезо, Владек покрутив ним так, як це робив його суперник, i бив знову й знову ще довго пiсля того, як смоленець перестав ворушитися. Нарештi Владек схилився над своею жертвою, важко хекаючи, пiдхопив тiло i викинув його з вагона. Вiдтак почув глухий звук, коли той вдарився об землю, а потiм i пострiли охоронцiв, якi безглуздо цiлили у порожнечу.

Владек пiдiйшов до Альфонса й опустився на колiна, раптово усвiдомлюючи холодний i ниючий бiль у нозi. Вiн трясонув неживе тiло: його другий свiдок також був мертвий. Хто тепер повiрить, що барон обрав його спадкоемцем свого маетку? Чи залишилася тепер хоч якась причина жити? Вiн узяв багнет обома руками i спрямував лезо до живота. Але тут охоронець мерщiй спустився у вагон i вирвав зброю з його рук.

– О, нi, нi! – хрипнув вiн. – Нам потрiбнi ще живi, такi, як ти, для таборiв. Невже ти думаеш, що ми робитимемо всю роботу самi?

Владек закрив обличчя руками. Вiн втратив свiй спадок в обмiн на якогось смоленського волоцюгу.


* * *

Тепер увесь вагон опинився у полi зору Владека, i зараз у нього було двадцятеро арештантiв, за якими слiд було наглядати. Вiн роздiлив усiх так, що поляк завжди спав поруч зi смоленцем, сподiваючись, що зменшить iмовiрнiсть подальшого протистояння мiж конкуруючими зграями.

Значну частину кожного дня вiн видiляв на вивчення дивноi мови смоленцiв. Упродовж кiлькох дiб вiн не усвiдомлював, що це росiйська, адже вона дуже рiзнилася вiд тiеi класичноi мови, яку викладав йому барон. Але справжне розумiння цього вiдкрилося пiдлiтковi, коли вiн нарештi втямив, куди саме прямуе потяг.

Щодня Владек пiдкликав до себе двох смоленцiв для практичного спiлкування, а коли тi втомлювалися, кликав iнших двох, поки всi вони не виконали свое завдання. Невдовзi вiн уже мiг вiльно розмовляти зi своiми новими спiльниками. Декотрi з них виявилися росiйськими солдатами, яких арештували пiсля репатрiацii за те, що побували в полонi у нiмцiв. Решта складалася з бiлогвардiйцiв, селян, гiрникiв i робiтникiв. Усi – запеклi вороги революцii.

Потяг торохтiв пустельним рельефом, безплiднiшого за який Владек нiколи не бачив, i через мiста, про якi вiн зроду не чув, – Омськ, Новосибiрськ, Красноярськ: цi назви зловiсно дзвенiли у вухах. Нарештi, пiсля двох мiсяцiв i бiльше трьох тисяч кiлометрiв дороги вони дiсталися до Іркутська, де iхнiй шлях добiг кiнця.

Усiх в’язнiв вивели з потяга, нагодували та вручили iм сiрi роби з номерами на спинi, валянки, бушлати i важкi шинелi. Хоча подекуди вибухали сутички за найтеплiшi предмети одягу, тi все одно не могли забезпечити належний захист вiд вiтру та снiгу.

Прибули фiри без коней, як та, що везла Владека ранiше, й охоронцi покидали на землю довгi ланцюги. По тому бранцям закували кожному одну руку i по п’ятдесят – до спiльного ланцюга. Вони чвалали за вантажiвками, а iхнi охоронцi iхали в кузовi. Через дванадцять годин iм дозволили двi години вiдпочинку, щоб можна було вiддiлити померлих i вмираючих перед тим, як живi знову вирушать у дорогу.

Пiсля трьох днiв етапу Владек вирiшив, що помре вiд холоду та виснаження, але пiсля того, як вони бiльше не зустрiчали населених пунктiв, доводилося просуватися лише вдень, а вночi можна було вiдпочивати. Мобiльна польова кухня, на якiй порядкували в’язнi з табору, забезпечувала iм юшку з рiпи, яку подавали холодною, i хлiб, який ставав iще черствiшим, коли минав черговий день. Владек дiзнався вiд цих бранцiв, що умови в таборi були iще гiршими, тому вони добровiльно визвалися працювати на польовiй кухнi. Упродовж першого тижня iх нiколи не звiльняли вiд ланцюгiв, але пiзнiше, коли думки про втечу навiть бути не могло, арештантiв уночi звiльняли, щоб тi могли поспати, викопуючи собi ями в снiгу, щоби зiгрiтися. Інодi у вдалi днi вони знаходили нiчлiг бiля лiсу: розкiш стала набувати дивних форм. Бранцi волочилися, минаючи широкi озера i скутi кригою рiчки, далi на пiвнiч, пiд пронизливо холодними вiтрами й усе глибшими заметами снiгу. Поранена Владекова нога постiйно тупо нила, бiль скоро перевершив агонiю його обморожених пальцiв i вух. Старi й немiчнi помирали. Тим, кому пощастило, спали як убитi. Нещасних, не здатних зберегти темп, вiдковували з ланцюгiв та покидали вмирати на самотi. Владек втратив вiдчуття часу i був свiдомий лише буксиру ланцюга, як сновида, риючи собi нору в снiгу вночi, не певний, чи прокинеться наступного ранку. Багато хто таким чином копали своi могили.

Через дев’ятсот миль переходу тих, хто залишився в живих, зустрiли остяки – кочiвники тундри, на санчатах iз оленями. Арештантiв прикували до санчат, i процесiя рушила далi. Потужна завiрюха змусила iх зупинитися бiльш нiж на два днi, i Владек скористався можливiстю поспiлкуватися з молодим остяком, до якого вiн був прикутий. Пiдлiток iз подивом з’ясував, що остяки ненавидять росiян iз пiвдня та заходу, бо тi ставилися до них майже так само зле, як i до своiх полонених. Остяки не вiдчували вiдрази до бiдних бранцiв без майбутнього, «приречених», як вони iх називали.


12

Майбутне тепер дуже турбувало Анну. Першi кiлька мiсяцiв ii шлюбу були щасливими, затьмаренi лише ii стурбованiстю з приводу невдоволення Вiльяма ii новим чоловiком, а також небажання Генрi шукати собi роботу. Генрi був дуже перебiрливий у цьому питаннi та пояснював, що вiн усе ще дезорiентований вiйною i не готовий зануритися в те, про що вiн згодом може пожалiти. Молодiй жiнцi було важко це зрозумiти, i, врештi-решт, проблема виступила на перший план.

– Нiяк не можу второпати, Генрi, чому ти не створив той бiзнес купiвлi та продажу нерухомостi, про який так захоплено розповiдав до нашого одруження?

– Час не надто сприятливий, моя люба. Ринок нерухомостi зараз не виглядае перспективним.

– Ти це кажеш уже майже рiк. Цiкаво, чи вiн хоч колись стане достатньо перспективним?

– Звiсно, стане. Щоправда, менi знадобиться для цього трохи бiльше капiталу. Якби ти дозволила менi скористатися частиною твоiх грошей, я б мiг розпочати роботу в цьому напрямку.

– Це неможливо, Генрi. Ти ж знаеш умови заповiту Рiчарда. Мою грошову допомогу припинили в день, коли ми побралися, у мене залишилися тiльки моi власнi кошти.

– Дещицi з них було б достатньо. І не забувай, що твiй улюблений хлопчик мае бiльше двадцяти мiльйонiв у родинному фондi.

– Ти, здаеться, забагато знаеш про довiрчi кошти Вiльяма, – зауважила Анна.

– Прошу, Анно, дай менi шанс стати твоiм чоловiком. Не змушуй мене почуватися гостем у своему власному домi.

– А що сталося з твоiми грiшми, Генрi? Ти завжди мене переконував, що маеш iх достатньо, щоб розпочати власну справу.

– Ти завжди знала, що я не працював у фiнансовiй лiзi Рiчарда, i був час, Анно, коли ти казала, що це не мае значення: «Я вийду за тебе замiж, Генрi, навiть якщо ти опинишся без жодних засобiв до iснування», – знущався вiн.

Анна розплакалася, i Генрi спробував ii заспокоiти. Вона провела решту вечора в його обiймах, i бiльше нiхто з них не повертався до цiеi теми знову. Жiнцi вдалося себе переконати, що вона несправедлива до свого чоловiка i не розумiе його. Та й Анна мала бiльше грошей, нiж вона могла б коли-небудь витратити. Чи не повинна вона хоч трохи довiряти людинi, якiй наважилася довiрити все свое життя?

Наступного ранку вона погодилася видати Генрi сто тисяч доларiв на створення власного бiзнесу в Бостонi. Упродовж мiсяця той орендував новий офiс у фешенебельнiй дiльницi мiста, набрав штат iз шести осiб i взявся до роботи. Незабаром вiн перезнайомився з усiма впливовими полiтиками в мiстi й агентами з нерухомостi Бостона. Вони пиячили з ним у своiх клубах i теревенили про бум на ринку сiльськогосподарських угiдь. Новi друзi розповiли йому про iнвестицii, якi неможливо втратити, i хвалили чоловiка. Вони привчили його до дорогих клубiв, у яких вiн зустрiчався зi своiми майбутнiми клiентами. Це вiдбувалося усi днi поспiль, аж поки не були витраченi всi сто тисяч доларiв.


* * *

Коли Вiльям вiдсвяткував свiй п’ятнадцятий день народження, вiн уже був на третьому курсi в школi Святого Павла, шостим у своему класi загалом i першим у математицi. Вiн також змiцнiв i здобув авторитет у Дискусiйному клубi, хоча й не на спортивному майданчику.

Парубок писав своiй матерi раз на тиждень, повiдомляючи про своi досягнення, завжди звертаючись до неi у своiх посланнях «панi Рiчард Каiн», вiдмовляючись визнати, що Генрi Осборн десь iснуе. Анна не була впевнена, що вона мае говорити з ним про це, i була дуже обережною, ховаючи конверти вiд Генрi. Молода жiнка й далi сподiвалася, що з часом Вiльям змiнить свою думку i йому таки сподобаеться ii чоловiк, але минали мiсяцi, i стало ясно, що така надiя – примарна. Вiльям вiдчував до Генрi Осборна люту ненависть, хоча й не був упевнений, що може з цим упоратись. Пiдлiток був удячний, що Осборн нiколи не супроводжував його матiр, коли та навiдувала його в школi; вiн не змiг би стерпiти, щоб iншi хлопцi побачили його матiр iз цим жевжиком. Вiльямовi ставало кепсько навiть вiд самоi думки, що йому доведеться жити з вiтчимом у Бостонi.

В одному зi своiх листiв Вiльям поцiкавився, чи може вiн провести лiтнi вакацii зi своiм приятелем Метью Лестером – спершу в лiтньому таборi у Вермонтi, а потiм iз родиною Лестерiв у Нью-Йорку. Це прохання стало болючим ударом для Анни, але вона вирiшила не ускладнювати ситуацiю i дала свiй дозвiл. Генрi здавався цiлком щасливим i з радiстю подякував за ii рiшення.

Уперше пiсля шлюбу своеi матерi Вiльям нетерпляче чекав свят.


* * *

Зручний «паккард» Лестера завiз Вiльяма з Метью до лiтнього табору у Вермонтi. Пiд час подорожi Метью недбало запитав у Вiльяма, що той мае намiр робити, коли настане час покидати школу Святого Павла.

– Коли закiнчуватиму навчання, то стану найкращим учнем нашого випуску, старостою класу й отримаю стипендiю Гемiлтона з математики для студiй у Гарвардi, – вiдповiв Вiльям не вагаючись.

– А чому для тебе це все так важливо? – невинно запитав Метью.

– Бо мiй батько досяг усiх цих трьох позицiй.

– Коли ти закiнчиш змагатися зi своiм батьком, я познайомлю тебе з моiм.

Вiльям усмiхнувся.

Хлопцi провели у Вермонтi жвавi й приемнi шiсть тижнiв, граючи у кожну гру – вiд шахiв до футболу. Коли табiр нарештi закiнчився, вони спакували своi речi й сiли на потяг до Нью-Йорка, щоб провести останнiй мiсяць вакацiй iз родиною Лестерiв.

У дверях iх привiтав мажордом, який звернувся до Метью «сер», i дванадцятирiчна дiвчинка з веснянками, яка називала його «товстуном». Це змусило Вiльяма засмiятися, оскiльки його приятель був дуже худий, а вона насправдi – надмiру гладка. Панночка всмiхнулася, продемонструвавши зуби, майже цiлком прихованi за брекетами.

– Ти колись повiрив би, що Сьюзен – моя сестра?

– Гадаю, що нi, – вiдгукнувся Вiльям, усмiхаючись Сьюзен. – Вона виглядае набагато краще за тебе.

Із цiеi митi Сьюзен стала обожнювати Вiльяма.

А Вiльям обожнював батька Метью вiдтодi, як зустрiвся з ним. Той так нагадував йому його батька, що хлопець попросив пана Лестера дозволити йому вiдвiдати велику будiвлю банку, в якому той працював головою правлiння. Чарлз Лестер ретельно обмiркував це прохання. Жодна дитина нiколи ранiше не входила в упорядковану будiвлю пiд номером сiмнадцять на Брод-стрит, навiть його власний син. Вiн зважився на компромiс, як це часто роблять банкiри, i показав хлопцю будiвлю на Волл-стрит одного недiльного дня.

Вiльяма вразили велетенськi офiси на багатьох поверхах, високi склепiння, операцiйнi примiщення, зали для засiдань, але найбiльше – кабiнет голови правлiння. Масштаб «Банку Лестера» був значно бiльший, нiж у «Каiна i Кебота», i Вiльям знав зi свого невеличкого особистого iнвестицiйного рахунку, з якого щороку отримував виписку, що у Лестера значно бiльшi капiталовкладення, нiж у «Каiна i Кебота». Коли вони iхали до будинку Лестера, хлопець мовчав.

– Ну, Вiльяме, тобi сподобалася екскурсiя? – зрештою запитав Чарлз.

– Ще б пак, сер, – вiдповiв той. – Менi, звiсно, сподобалося. – Тут вiн перевiв подих i додав: – Але вiдчуваю, що маю вас попередити, сер: одним iз моiх намiрiв е намiр стати головою правлiння вашого банку.

Чарлз Лестер усмiхнувся. Увечерi вiн розповiв своiм гостям, як водив молодого Вiльяма Каiна до банку Лестера i про те, що хлопець намiряеться отримати там роботу. Гостi смiялися, але Вiльям не вважав це жартом.


* * *

Анна була шокована, коли Генрi попросив у неi черговий кредит.

– Це так само безпечно, як вкласти у нерухомiсть, – запевняв вiн. – Запитай в Алана Ллойда. Як голова банку, вiн мае дбати про твоi iнтереси.

– Але двiстi п’ятдесят тисяч… – засумнiвалася молода жiнка.

– Така нагода випадае лише раз у життi, моя люба. Поглянь на це як на iнвестицiю, що подвоiться упродовж кiлькох рокiв.

Пiсля чергових тривалих вмовлянь, коли вона кiлька разiв згадувала про Рiчарда та Вiльяма, Анна знову здалася, i життя повернулося до нормального стану. Коли ж вона перевiрила свiй iнвестицiйний портфель у банку, то несподiвано для себе виявила, що ii капiтал зараз становить лише сто п’ятдесят тисяч доларiв. Проте Генрi продовжував зустрiчатися з усiма потрiбними йому людьми i постiйно повторював, що незабаром укладе угоду, яка забезпечить йому безхмарне фiнансове майбутне. Жiнка подумала було обговорити ситуацiю з Аланом Ллойдом iз «Каiна i Кебота», але вирiшила все ж не робити цього; врештi-решт, це означало б пiддати сумнiвам дii ii чоловiка. І, певна рiч, вона вважала, що Генрi нiколи б не зробив нiчого, що не отримало б схвалення Алана.

Анна знову стала бачитися з доктором Мак-Кензi, щоб дiзнатися, чи iснуе якась можливiсть народити iй знову, але той вiдраджував. Із урахуванням високого кров’яного тиску, який викликав ii попереднiй викидень, лiкар не вважав тридцять шiсть рокiв Анни розумним вiком для того, щоб знову стати матiр’ю. Анна подiлилася своею iдеею з бабусями, але тi були солiдарнi з думкою авторитетного медика. Жоднiй iз них не полюбився Генрi, й ще менше iм подобалася думка про те, що нащадок Осборна претендуватиме на майно сiм’i Каiнiв пiсля того, як вони покинуть цей свiт. Анна змирилася з тим, що залишиться матiр’ю лише однiеi дитини, але Генрi став наполегливо докоряти iй i називати зрадницею, вважаючи, що якби Рiчард був живий, то вона наважилася б спробувати ще раз. «Як рiзняться цi два чоловiки», – мiркувала жiнка i не могла собi пояснити, чому кохае iх обох. Вона намагалася заспокоiти Генрi, молилася, щоб його бiзнес-проекти спрацювали i забезпечували його в повному обсязi, водночас поповнюючи i ii заощадження, що стрiмко танули. А чоловiк ходив на роботу та зазвичай затримувався в офiсi допiзна.


13

Через дев’ять днiв, у сутiнках довгоi зимовоi ночi в Арктицi, Владек та його ватага прибули до табору № 201. Вiн нiяк не мiг повiрити, що у пустцi, безплiднiй пустелi може iснувати якесь поселення. Бараки, як i в’язнi, були пронумерованi. Барак Владека мав № 33. Усерединi примiщення була невелика чорна грубка, а вздовж стiн стояли дерев’янi нари, на яких лежали жорсткi солом’янi матраци, вкритi одним тонким коцом. Мало хто з в’язнiв змiг заснути першоi ночi, позаяк вони вже звикли спати на снiгу. А стогони та зойки, що лунали з бараку № 33, часто були гучнiшими, нiж завивання вовкiв надворi.

Задовго до того, як зiйшло сонце наступного ранку, iх пiдняли удари молота об залiзну штабу. На внутрiшньому боцi вiкон намерз товстий лiд, i Владек вирiшив, що доведеться йому помирати вiд холоду. Снiданок у студенiй iдальнi тривав десять хвилин i складався з тарiлки теплоi кашки зi шматочками гнилоi риби, накритоi листком капусти. Прибульцi випльовували риб’ячi остi на стiл, а досвiдченiшi в’язнi з’iдали й кiстки, i навiть риб’ячi очi.

Пiсля снiданку голови новим в’язням знову поголили, а потiм роздали завдання. Владека призначили валити дерева. Його вiдвезли за кiлька миль безликими степами до лiсу, де йому наказали щодня рубати по десять дерев. Охоронець покинув хлопця та його маленький гурт iз шести осiб разом iз iхньою пайкою – жовтою мамалигою без смаку та хлiбом. Вiн не боявся, що в’язнi спробують утекти, оскiльки до найближчого мiста було бiльше тисячi миль, навiть якби вони й знали, в якому напрямку iм iти.

Наприкiнцi кожного дня охоронець повертався i рахував кiлькiсть дерев, якi вони зрубали: якщо вони не сягнули необхiдноi кiлькостi, вiн погрожував наступного дня скоротити iхню пайку. Але до того часу, коли охоронець прибув о сьомiй вечора цього разу, вже було темно, i вiн не цiлком був упевнений, скiльки нових дерев тi зрубали. Владек навчав iнших у своiй командi, як провести залишки дня, очищаючи вiд снiгу два чи три стовбури, якi вони звалили напередоднi, й долучати iх до тих, якi зрубали цього дня. Цей план завжди спрацьовував, i гурту Владека нiколи не зменшували порцiй. Інодi iм навiть вдавалося повернутися до табору з невеликим шматком дерева, прив’язаним до литки, щоб покласти його в грубку вночi. Слiд було бути обережним, позаяк завжди iснував ризик, що когось обшукають на входi до табору, змушуючи зняти один або й обидва черевики, – тодi доводилося стояти босонiж на замерзлому снiгу. Якщо когось ловили з чим-небудь на iхньому тiлi, то покаранням було три днi без iжi.

Так минали тижнi, а нога Владека закоцюбла i дуже болiла. Вiн мрiяв про днi, коли температура повiтря знижувалася до сорока градусiв нижче нуля, тодi роботи надворi вiдкладали, хоча втрачений день треба було вiдробляти найближчоi недiлi, коли iм зазвичай дозволяли лежати хоч цiлу добу.

Одного вечора, коли Владек тягнув важкi колоди, його нога розболiлася нестерпно. Коли вiн поглянув на шрам, то виявив, що той почервонiв i набряк. Хлопець показав рану охоронцевi, i той наказав йому звернутися до табiрного лiкаря iще до снiданку. Владек цiлу нiч сидiв, майже торкаючись ногою грубки, але тепло вiд неi було таким слабким, що бiль не полегшувало.

Наступного ранку Владек пiднявся на годину ранiше, нiж зазвичай. Якщо не звернутися до лiкаря до початку роботи, доведеться чекати до наступного дня. А хлопець не змiг би витримати iще один день такого гострого болю. Вiн повiдомив про свою недугу лiкарю, назвавши своi iм’я та номер. Медик виявився голомозим i сутулим приязним стариганем. Владеку здалося, що вiн виглядав навiть старшим за барона у його останнi днi. Вiн мовчки оглянув ногу Владека.

– Рана загоiться, лiкарю? – запитав Владек.

– Балакаеш росiйською?

– Атож, пане.

– Не треба називати мене паном. Мое прiзвище Дуб’ен. Я такий самий в’язень, як i ти.

Владек був здивований.

– Хоча тепер завжди кульгатимеш, юначе, – продовжив вiн, – твоя нога знову повернеться до норми. Але норми для чого? Щоб усе життя валити дерева у цьому забутому Богом мiсцi?

– Нi, лiкарю. Я маю намiр дати драпака i повернутися до Польщi, – вiдповiв Владек.

Лiкар пильно поглянув на нього.

– Тримай язика на припонi, дурний хлопчиську… Ти вже мав би знати, що втеча звiдси неможлива. Я тут уже п’ятнадцять рокiв, i не минуло жодного дня, щоб я не мрiяв накивати звiдси п’ятами. Немае такого способу. Нiхто й нiколи не втiкав звiдси, щоб потiм залишитись живим. І навiть теревенити про це означае десять днiв у карцерi, де годують кожен третiй день i немае грубки. Якщо ти колись виберешся з цього мiсця, то вважай, що тобi неймовiрно пощастило.

– Я втечу. Я хочу i зроблю це, – пообiцяв Владек, споглядаючи на дiдугана.

Той зазирнув у очi Владековi.

– Мiй любий друже, нiколи бiльше не промовляй цього, iнакше вони тебе вб’ють. Повертайся до роботи, масажуй ногу i повiдом менi про результати завтра вранцi.

Владек повернувся до лiсу, але бiль був такий рiзкий, що вiн таки не змiг працювати. Наступного ранку лiкар оглянув його ногу ретельнiше.

– Дiдько, стало гiрше, – почухав вiн потилицю. – Скiльки тобi рокiв, хлопче?

– А який зараз рiк, лiкарю Дуб’ен? – поцiкавився Владек.

– 1919-й.

– Тодi менi тринадцять. А скiльки вам рокiв, лiкарю?

Чоловiк був здивований цим запитанням.

– Тридцять вiсiм, – тихо зронив вiн.

– Боже помагай, – видихнув Владек.

– Ти також виглядатимеш так, якщо пробудеш п’ятнадцять рокiв у в’язницi, мiй хлопчику, – зiтхнув лiкар.

– Як ви взагалi сюди потрапили? – запитав Владек. – Чому вони не вiдпускають вас уже стiльки часу?

– Їм потрiбен тут хоч один лiкар, – гiрко всмiхнувся той. – Мене заарештували в Москвi 1904 року, незабаром пiсля того, як я отримав диплом лiкаря в Парижi. Я тодi працював у Французькому посольствi, за це мене звинуватили у шпигунствi й замкнули. Пiсля революцii мене без суду i слiдства вiдправили у це пекло. Навiть французи забули про мое iснування. У будь-якому разi нiхто не вiрить, що таке мiсце взагалi iснуе. Нiхто нiколи не вiдсиджував свiй термiн у таборi 201, тому я помру тут, як i всi iншi, й це не станеться занадто пiзно.

– Нi, ви не маете втрачати надiю, лiкарю.

– Надiю? Я вже давно втратив будь-яку надiю для себе. Але, можливо, вiддам свою тобi. Але затям, що нiколи й нiкому не можна згадувати про це слово. Тут е в’язнi, якi торгують довгими язиками за безцiнь, бо не отримують нiчого, окрiм додаткового кусня хлiба або грубiшого коца. Тепер, Владеку, я маю намiр вiдправити тебе працювати на кухню на мiсяць, але продовжуй рапортувати менi щоранку. Це единий шанс не втратити свою ногу, i я не отримаю жодноi втiхи, якщо ii доведеться вiдрiзати. У нас тут немае сучасних хiрургiчних iнструментiв, – додав вiн i показав на великий нiж i пилку, що висiла на стiнi. Владек сiпнувся.

Доктор Дуб’ен написав iм’я Владека на аркушi паперу, i наступного ранку той замельдувався на кухнi, де мив тарiлки у льодянiй водi i допомагав готувати те, що там називали iжею. Вiн визнав це позитивною змiною пiсля рубання колод весь день: додаткова порцiя юшки, товстий шматок чорного хлiба з подрiбненоi кропиви та шанс залишатися всерединi, де тримаеться тепло. Якось кухар навiть роздiлив iз ним половину яйця, хоча жоден iз них не мiг бути впевненим у тому, що його вiдклала птиця. На гоення ноги Владека знадобився якийсь час, але вiн усе одно помiтно накульгував. Доктор Дуб’ен мало що мiг вдiяти для нього за вiдсутностi будь-яких дiевих медикаментiв, крiм того, щоб пильно наглядати за процесом одужання.

Днi минали, i лiкар iз Владеком потоваришували. Щоранку вони бесiдували щораз iншою мовою, але Дуб’ену найбiльше подобалося спiлкуватися французькою, його рiдною мовою, якоi вiн не чув цiлих п’ятнадцять лiт.

– За сiм днiв, Владеку, тобi доведеться повернутися до своiх обов’язкiв у лiсi. Охоронцi оглянуть твою ногу, i я бiльше не зможу тримати тебе на кухнi. Тому слухай уважно, бо я вигадав план для твоеi втечi.

– Зробимо це разом, лiкарю, – сказав Владек. – Лише разом.

– Нi, тiльки ти. Я вже занадто старий для такоi довгоi подорожi i хоча мрiяв колись про втечу, тепер би лишень тебе затримував. Менi буде досить знати, що хоч хтось змiг цього досягти, i ти перший iз тих, кого я зустрiв, хто переконав мене, що зможе досягти успiху.

Владек мовчки слухав, а лiкар викладав йому свiй план.

– За останнi п’ятнадцять рокiв я заощадив двiстi рублiв – вам не платять понаднормово, якщо працюете на росiян.

Владек спробував усмiхнутися на цей давнiй табiрний жарт.

– Я ховаю грошi у пляшечцi вiд лiкiв – чотири банкноти по 50 рублiв. Коли настане час утiкати, запхну грошi у твiй одяг.

– Який одяг? – не зрозумiв Владек.

– У мене е костюм, сорочка та шапка. Я обмiняв iх в охоронцiв на медикаменти iще дванадцять рокiв тому, коли ще сподiвався одного дня чкурнути звiдси. Не зовсiм за останньою модою, але одежа допоможе здiйсненню твоеi мети.

Зiбранi за п’ятнадцять рокiв двiстi рублiв, сорочку, костюм i шапку лiкар був готовий щедро пожертвувати Владеку в одну мить. Владек зроду не бачив такого прояву самопожертви.

– Наступного четверга буде едина можливiсть для втечi, – правив далi лiкар. – Тодi до Іркутська потягом мають прибути новi арештанти. Для такоi нагоди охоронцi завжди беруть чотирьох людей iз кухнi та вiдправляють iх вантажiвкою варити iжу для прибульцiв. Я вже домовився зi Станiславом, старшим кухарем, – вiн продовжив стиха, – що в обмiн на деякi лiки ти зможеш потрапити на кухонну вантажiвку. Це було нескладно. Нiхто нiколи не хоче iхати туди i повертатися, але ти вирушиш лише в один бiк.

Владек усе ще уважно слухав.

– Коли дiстанешся до станцii, зачекай, поки прибуде потяг. Пiсля того як усi новi в’язнi опиняться на платформi, перебiгай штрек i залазь у потяг до Москви, який не зможе iхати, доки не прибуде потяг iз арештантами, оскiльки там е лише одна колiя. Маеш молитися, щоб у навалi сотнi нових в’язнiв охоронцi не помiтили твоеi вiдсутностi. Вiдтодi будеш дiяти самостiйно. Якщо вони побачать, що ти втiкаеш, то застрелять тебе не роздумуючи. Це едине, що я можу зробити, щоб допомогти тобi. П’ятнадцять рокiв тому, коли я був у цьому потязi, то по пам’ятi намалював мапу про маршрут iз Москви до Туреччини. Але тепер це, можливо, вже й не зовсiм точно, тому переконайся, що росiяни не захопили ще й Туреччину. Хтозна, що вони змогли накоiти до теперiшнього часу? Вони навiть можуть окупувати Францiю, наскiльки я знаю.

Лiкар пiдiйшов до шафи з медикаментами, вийняв звiдти невеличку пляшечку, яка виглядала так, нiби там було повно брунатноi рiдини. Вiдкрутив кришечку i зняв старий шматок пергаменту. Чорне чорнило вицвiло за стiльки рокiв. Мапа була створена у жовтнi 1904 року i вказувала маршрут iз табору до Москви, з Москви до Одеси, а з Одеси до Туреччини: пiвтори тисячi миль до свободи.

– Звiтуй менi щоранку цього тижня, i ми знову й знову пройдемося по цьому плану. Якщо ти не впораешся, це станеться не через недостатньо ретельну пiдготовку.


* * *

Владек щоночi прокидався вiд завивання вовкiв. Вiн метикував, що слiд вчинити у будь-якiй ситуацii, готуючи себе до всiляких несподiванок.

Щодня студiював план утечi з лiкарем. Увечерi напередоднi, як мав прибути потяг, лiкар склав мапу вшестеро i помiстив ii разом iз чотирма банкнотами по п’ятдесят рублiв у конверт, який сховав у рукавi костюма. Владек одягнув сорочку та костюм. Вiн став таким худим, що одяг звисав на ньому, немов на вiшаку. Коли вдягав поверх табiрну робу, на очi лiкарю трапився срiбний браслет барона, який Владек завжди тримав вище свого лiктя, боячись, що охоронцi побачать його i вiдберуть.

– Що це таке? – запитав Дуб’ен. – Гарна рiч.

– Подарунок мого батька, – пояснив Владек. – Чи можу я подарувати вам це, щоб хоч якось вiддячити?

Пiдлiток зняв прикрасу i передав ii лiкаревi.

Той кiлька секунд споглядав срiбну смужку i нарештi вклонився.

– Нiколи, – сказав вiн. – Це може належати лише однiй особi.

Вiн повернув коштовнiсть Владеку i тепло потиснув йому руку.

– Удачi, Владеку. Сподiваюся, що ми бiльше нiколи не зустрiнемося.

Друзi обiйнялися, i Владек вирушив реалiзовувати те, про що стiльки молився. Це була його остання нiч у бараку № 33. Вiн не змiг склепити повiки цiеi ночi, бо боявся, що хтось iз в’язнiв помiтить костюм пiд його робою i повiдомить про це варту. Коли наступного ранку били пiдйом, вiн першим опинився на кухнi. Старшого вiку арештант пiдштовхнув його вперед, коли охоронцi прийшли вибирати чотирьох пасажирiв для вантажiвки. Владек був наймолодшим.

– Чому цей? – спитав охоронець, вказуючи на Владека.

Той сполотнiв. План лiкаря руйнувався iще до того, як вони покинули будiвлю, i бiльше не буде черговоi партii арештантiв, якi прибудуть до табору iще принаймнi мiсяцiв за три. На той час вiн бiльше не працюватиме на кухнi.

– Вiн дуже смачно готуе, – сказав шеф-кухар Станiслав. – Навчався у замку барона. Для охоронцiв – тiльки найкраще.

– Гаразд, – погодився охоронець, бо його жадiбнiсть подолала пiдозру. – Тодi ворушiться.

Четверо в’язнiв пiдбiгли до вантажiвки, пострибали досередини, i конвой рушив. Подорож була довгою i важкою, але Владек принаймнi iхав, а не йшов. І хоча було лiто, температура повiтря була лише на один градус вищою за порiг замерзання.


* * *

Нарештi конвой прибув до Іркутська. Потяг на Москву стояв на перонi. Вiн перебував там уже кiлька годин, але не мiг вирушити у подорож, доки не прибуде ешелон, який привезе нових в’язнiв. Владек сидiв на краю платформи з трьома iншими працiвниками польовоi кухнi. Їхнi переживання були притупленi, тому жоден iз них не виявив якогось зацiкавлення тим, що дiеться навколо. Лише один стежив за кожним рухом, коли вивчав потяг на iншому боцi платформи. Там було кiлька вiдкритих вагонiв, i Владек ретельно вiдiбрав той, у який вирiшив перебратися, коли настане слушна нагода.

– Хочеш звiдси драпати? – раптом запитав його шеф-кухар.

Владек вкрився рясним потом, але нiчого не сказав. Станiслав продовжував споглядати на нього.

– Так i е.

Але Владек мовчав, наче води в рот набрав. Старий кухар не вiдводив погляду вiд тринадцятирiчного хлопця, а потiм, пiсля тривалоi паузи, всмiхнувся:

– Хай щастить. Я подбаю, щоб вони не помiтили, що когось бракуе, так довго, наскiльки зможу.

Станiслав торкнувся руки пiдлiтка i на щось показав. Владек побачив удалечинi потяг iз арештантами, що повiльно наближався до перону. Вiн напружився в очiкуваннi, його серце трiпотiло, очi вiдстежували рух кожного вояка. Нарештi ешелон зупинився, i пiдлiток спостерiгав, як сотнi виснажених безiменних бранцiв висаджувалися на платформу. Коли станцiю охопив людський хаос, охоронцi були змушенi перемкнути на них усю свою увагу, Владек залiз пiд тюремний ешелон, перебiг через штрек i стрибнув у вагон потяга, що прямував до Москви. Нiхто не звернув на нього увагу, коли вiн зайшов до вбиральнi в кiнцi вагона. Пасажир замкнувся, чекав i молився в страху, що хтось постукае у дверi будь-якоi митi. Це здавалося вiчнiстю, аж раптом потяг рушив i посунув iз станцii. На все, по сутi, знадобилося сорок сiм хвилин.

– Ну, нарештi, – сказав вiн уголос i зазирнув у маленьке вiконечко туалету.

Там спостерiгав, як станцiя стае все меншою i меншою, вiддаляючись. Нових нещасних приковували до ланцюгiв для мандрiвки до табору № 201, а охоронцi реготали, коли вдягали бранцям на руки кайданки. Скiльки з них дiйдуть до табору живими? Скiльки iх вiддадуть на поталу вовкам? Як довго триватиме це катування i скiльки вiку iм iще вiдведено?

Владек посидiв у вбиральнi iще кiлька хвилин, жахаючись вибратися з неi i не знаючи, що робити далi. Раптом у дверi загрюкали. У головi Владека блискавкою пролетiли думки. Охоронець? Кондуктор? Солдат? – послiдовно спалахували видива у його головi, кожне iз яких здавалося страшнiшим за iнше. У дверi продовжували наполегливо гримати.

– Виходь негайно! – звелiв глибокий грубий голос.

У Владека не було вибору. Якщо це був солдат, йому каюк – навiть карлик не мiг би протиснутися крiзь крихiтне вiконечко. Якщо не вiдчинить, то приверне до себе зайву увагу, лишаючись у туалетi. Пiдлiток скинув iз себе свою в’язничну робу, зв’язав ii у невеликий вузлик i викинув iз вiкна. Потiм висмикнув м’яку шапку з кишенi свого костюма i насадив ii на голову перед тим, як вiдчинити дверi. Якийсь чолов’яга вiдштовхнув його i почав скидати штани iще до того, як Владек вийшов.

Потрапивши в коридор, Владек почувався, як на сценi, жахливо видiляючись у своему старомодному костюмi – нiби яблуко серед купи апельсинiв. Вiн вирушив на пошуки iншоi вiльноi вбиральнi. А коли знайшов, то замкнувся зсередини i витягнув конверт iз банкнотами по п’ятдесят рублiв, закрiплений у рукавi. Вiдтак повернувся в коридор, надибав найбiльш переповнений вагон, який тiльки змiг знайти, i зачаiвся в кутку. Деякi чоловiки грали у пристiнок на кiлька рублiв. Владек колись часто перемагав Леона, коли вони грали в цю гру в замку, i йому захотiлося приеднатися, однак вiн боявся, що цим приверне увагу до себе. Згодом Владек зауважив, що один iз гравцiв постiйно перемагае. Придивившись уважнiше, вiн незабаром второпав, що той махлюе.

Один iз гравцiв, який втратив значну суму, вилаявся i вийшов iз гри, коли програв усi грошi. Владек вiдчув тепло його важкоi дублянки, коли той сiв поруч iз ним.

– Вам сьогоднi забракло удачi, – зауважив Владек.

– Це не удача, – заперечив гравець. – Я б зумiв перемогти тих селюкiв, але в мене скiнчилися грошi.

– Ви не хотiли б продати кожух?

Гравець витрiщився на Владека.

– Ти не можеш собi цього дозволити, малий.

Та Владек по голосу чоловiка збагнув, що той не проти.

– Я б узяв не менше, нiж сiмдесят п’ять рублiв.

– Можу дати сорок, – запропонував Владек.

– Шiстдесят, – сперечався гравець.

– П’ятдесят, – наполiг Владек.

– Нi. Шiстдесят – найменше, на що погоджуся, бо свого часу заплатив бiльше сотнi.

– Мабуть, це було давно, – зронив Владек.

Вiн не хотiв ризикувати витягувати бiльше грошей iз конверта в рукавi, позаяк це привернуло б непотрiбну увагу до нього. Вiн торкнувся комiра одяганки i недбало заявив:

– Ти заплатив за нього забагато, друже. П’ятдесят рублiв – i нi копiйки бiльше.

Владек пiднявся, нiби з намiром пiти.

– Стривай, стривай, – змирився гравець. – Гаразд, вiддам за п’ятдесят.

Владек витягнув iз кишенi брудну червону банкноту й обмiняв ii на кожух. Вiн був завеликий для пiдлiтка, майже сягав землi, але це було саме те, що треба, щоб прикрити його кепський костюм. За кiлька секунд вiн побачив азартного гравця, який повернувся у гру i знову програв. Так вiн затямив два уроки: нiколи не грай, якщо не маеш шансу виграти; i завжди будь готовий зупинитися, щойно досягнеш межi можливостей.

Владек покинув вагон, почуваючись дещо безпечнiше, будучи захищений старим кожухом, i взявся оглядати потяг. Вагони, здавалося, були двох класiв – загальнi, в яких пасажири стояли або сидiли на дерев’яних лавах, i спецiальнi – з м’якими сидiннями. Усi вагони були заповненi вщент, за винятком одного зi спецiальних, в якому невiдомо з якого дива сидiла самотня жiнка. Вона була середнього вiку й одягнена з бiльшим смаком, нiж бiльшiсть iнших пасажирiв. На нiй була темно-синя сукня, а на головi – барвиста хустка. Коли пiдлiток зупинився, нерiшуче спостерiгаючи за пасажиркою, вона йому всмiхнулася, додавши впевненостi, що можна увiйти в купе.

– Чи можу я тут присiсти?

– Будь ласка, – дозволила жiнка й уважно поглянула на зайду.

Владек замовк, вивчаючи молодицю та ii багаж. У неi була темна шкiра, обличчя вкрите зморшками втоми, жiнка мала трохи зайвоi ваги – характерна ознака тих, хто звик до росiйськоi кухнi. Їi коротко стрижене чорне волосся i карi очi свiдчили, що колись вона могла бути вельми привабливою. На горiшнiй полицi лежали двi великi полотнянi торбини, а збоку – маленька валiза. Незважаючи на небезпеку свого становища, Владек раптом усвiдомив, що вкрай утомився. Вiн хотiв було поцiкавився, чи мiг би поспати, як жiнка озвалася:

– Куди ти iдеш?

Запитання здивувало хлопця:

– До Москви.

– Я також, – сказала вона.

Владек уже пошкодував, що видав про себе якусь iнформацiю, навiть таку мiзерну. «Не розмовляй нi з ким, – попереджав його лiкар. – Пам’ятай, що нiкому не можна довiряти. В Росii всi – шпигуни».

На полегшення Владека жiнка бiльше нiчого не питала. Вiн уже почав було заспокоюватися, аж тут з’явився кондуктор. Владек спiтнiв, незважаючи на температуру п’ять градусiв морозу. Кондуктор узяв квиток жiнки, обрiзав кiнчик, повернув власницi, пiсля чого обернувся до Владека.

– Квиток, товаришу, – зронив вiн повiльним монотонним голосом.

Владек став безпорадно обмацувати кожух.

– Це мiй син, – твердо сказала жiнка.

Кондуктор озирнувся на неi, iще раз поглянув на Владека, вiдтак вклонився жiнцi i вийшов без жодного слова.

Владек витрiщився на супутницю.

– Дякую, – пробурмотiв вiн, не знаючи, що iще можна сказати.

– Я бачила, як ти виповзав iз-пiд тюремного потяга, – тихо зауважила жiнка.

Владеку стало зле.

– Але не хвилюйся, я тебе не видам. В одному з цих проклятих таборiв сидить мiй молодший двоюрiдний брат, i ми всi боiмося, що одного дня можемо опинитися й самi там.

Жiнка дивилася на Владека iще якийсь час, перш нiж запитати:

– Що в тебе пiд кожухом?

Владек зважив можливостi втекти з купе i розгорнув свого кожуха. Якби вiн наважився на втечу, то все одно нiде в потязi не змiг би сховатися. Тому показав, що мае пiд сподом.

– Не так кепсько, як я боялася, – зазначила молодиця. – А куди ти подiв свою тюремну робу?

– Викинув у вiкно…

– Будемо сподiватися, що вони ii не знайдуть до того, як ми дiстанемося до Москви. Чи е у тебе хтось знайомий у Москвi?

Пiдлiток знову згадав пораду лiкаря нiкому не довiряти, але, усвiдомлюючи свою безпораднiсть, вiдповiв:

– Менi нiкуди йти…

– Тодi ти можеш залишитися зi мною, поки не знайдеш когось. Мiй чоловiк – начальник залiзницi в Москвi, i це купе – лише для державних службовцiв, – пояснила вона. – Якщо ти коли-небудь знову схибиш, то вже наступний потяг повезе тебе назад до Іркутська.

Владек проковтнув це зауваження.

– Може, менi краще пiти зараз?

– Нi, тебе вже бачив кондуктор. Зi мною ти будеш у безпецi. Маеш якiсь документи, якi посвiдчують особу?

– Нi. А що це?

– Пiсля революцii кожен громадянин Росii повинен носити при собi документи, що посвiдчують особу, щоб будь-якоi митi мати можливiсть пiдтвердити, хто вiн, де живе i де працюе. Інакше потрапляе до в’язницi, поки не доведе, хто вiн. Але оскiльки це неможливо зробити з в’язницi, вiн залишаеться там назавжди, – додала жiнка. – Тому тобi доведеться триматися мене, коли ми прибудемо до Москви. І не вiдкривай рота, якщо до тебе не звертаються.

– Ви дуже добрi зi мною, – пiдозрiло сказав Владек.

– Вiдколи цар вiддав Боговi душу, нiхто не може бути в безпецi. Менi пощастило вийти замiж за правильного чоловiка. Але в Росii немае нiкого, навiть серед державних чиновникiв, хто не живе в постiйному страху бути заарештованим i потрапити до таборiв. Як тебе звати?

– Владек.

– Добре. А тепер поспи, Владеку, бо ти виглядаеш виснаженим, а подорож довга, та ще й небезпечна.

І Владек заснув.


14

Це сталося одного понедiлка в жовтнi, пiсля вихiдних, в якi вони вiдсвяткували другу рiчницю свого весiлля. Анна почала отримувати листи вiд анонiмного «приятеля», який повiдомляв iй, що Генрi помiчали у товариствi iнших жiнок у Бостонi, i, зокрема, однiеi ледi, iм’я якоi автор послань не хотiв називати.

Анна спалила всi цi листи, хоча вони ii й схвилювали. Проте вона нiколи не згадувала про них Генрi, коли молилася, щоби кожне послання стало останнiм. Жiнка не могла наважитися згадати про них навiть тодi, коли вiн попросив iй вiддати останнi сто п’ятдесят тисяч.

– Я можу втратити всю угоду, якщо не отримаю цi грошi негайно, Анно.

– Але це все, що я маю, Генрi. Якщо я вiддам тобi цi грошi, то в мене нiчого не залишиться.

– Тiльки цей будинок мае коштувати понад двiстi тисяч. Ти можеш закласти його хоч завтра.

– Будинок належить Вiльяму.

– Вiльям, Вiльям, Вiльям! Вiн завжди стоiть на шляху до мого успiху! – вигукнув Генрi й вийшов з кiмнати.

Вiн повернувся додому пiсля опiвночi з провинним виглядом i повiдомив, що йому не потрiбнi грошi дружини, головне – щоб вони були одне в одного. Анну втiшили цi його слова, пiсля чого вони кохалися. Наступного ранку вона пiдписала чек на сто п’ятдесят тисяч доларiв, намагаючись не думати, що залишатиметься без цента, доки Генрi не поставить на ноги справу свого життя. Вона не могла позбутися думки, що вiн не випадково попросив саме таку суму, яка залишилася вiд ii спадщини.

Наступного мiсяця в Анни не почалися мiсячнi.

Доктор Мак-Кензi занепокоiвся, але намагався не виказувати цього. Бабусi були нажаханi й не приховували цього. А Генрi був задоволений i запевнив Анну, що це найдивовижнiше, що сталося з ним у його життi. Вiн навiть погодився збудувати нове дитяче крило для лiкарнi, яке Рiчард запланував перед смертю.

Коли Вiльям отримав листа з новиною вiд своеi матерi, вiн увесь вечiр сидiв сам-один у своiй кiмнатi, навiть Метью не розповiдаючи, що його турбуе. Наступноi п’ятницi, отримавши спецiальний дозвiл вiд директора Рагга Реглана, вiн сiв у потяг до Бостона, а коли прибув, то зняв сто доларiв зi свого ощадного рахунку. По тому пiшов до адвокатського бюро «Коен i Яблонз» на Джефферсон-стрит. Пан Томас Коен, старший партнер, високий незграбний чоловiк iз вузькими губами, якi нiколи не знали посмiшки, не мiг приховати свого здивування, коли Вiльям зайшов до його кабiнету.

– Я зроду-вiку не приймав шiстнадцятирiчного клiента, – почав бесiду пан Коен. – Менi це в новинку.

Правник повагався.

– Пане Каiн. Це тим бiльше дивно, бо ваш батько не зовсiм вiдчував… як би це сказати… симпатiю до своiх одновiрцiв.

– Мiй батько, – вiдповiв Вiльям, – був великим шанувальником досягнень iвритськоi раси i мав значну повагу до вашоi фiрми, коли ви дiяли вiд iменi його суперникiв. Я чув, що вiн i пан Ллойд не раз згадували ваше iм’я. Тому це я вибрав вас, пане Коен, а не ви мене.

Пан Коен хутко вiдклав питання про вiк Вiльяма.

– Справдi, справдi. Я впевнений, що ми можемо зробити виняток для сина Рiчарда Каiна. То що ми можемо зробити для вас?

– Менi потрiбно дiзнатися вiдповiдь на три запитання, пане Коен. По-перше, я хочу знати, якщо мати, панi Генрi Осборн, народить сина або доньку, чи матиме ця дитина якiсь законнi права на довiрчий фонд родини Каiнiв. По-друге, чи е у мене юридичнi зобов’язання перед паном Генрi Осборном лише тому, що вiн одружений iз моею мамою? І трете – в якому вiцi я зможу вимагати, щоб пан Генрi Осборн покинув мiй будинок на Луiсбург-сквер?

Перо пана Коена люто дряпало аркуш жовтого паперу на столi, розбризкуючи маленькi синi плямки на вже забрудненiй поверхнi.

Вiльям поклав на стiл сто доларiв. Адвоката це заскочило зненацька, але вiн узяв грошi й перелiчив iх.

– Використайте цi кошти розумно, пане Коен. Менi буде потрiбен хороший адвокат, коли я покину Гарвард i стану працювати в банку свого батька.

– Вам уже запропонували мiсце у Гарвардi, пане Каiн? Моi вiтання. Дуже сподiваюся, що й мого сина туди також приймуть.

– Нi, я ще не студент, – заперечив Вiльям, – але це лише питання часу.

Вiн перевiв подих.

– Я повернуся за тиждень, пане Коен. Якщо почую хоч слово на цю тему вiд будь-кого, можете вважати, що стосунки мiж нами скiнчилися. Гарного дня, сер.

Пан Коен також побажав би вiдвiдувачу доброго дня, якби устиг промовити хоч слово до того, як Вiльям зачинив за собою дверi.


* * *

Вiльям повернувся до офiсу «Коена й Яблонза» рiвно за тиждень.

– А, це ви, пане Каiн, – втiшився Коен, – як приемно бачити вас знову. Чи не бажаете випити кави?

– Нi, дякую.

– Може, кока-коли?

Обличчя Вiльяма залишилося незворушним.

– Тодi до справ, – сказав пан Коен, дещо збентежений. – Ми зробили запит вiд вашого iменi, пане Каiн, звернувшись до дуже авторитетноi приватноi детективноi агенцii. Гадаю, що можу смiливо заявити, що маю всi вiдповiдi, якi вам потрiбнi. Ви питали, чи матиме потомство пана Осборна з вашою матiр’ю якiсь претензii на майно Каiна, зокрема, до довiрчого фонду, який залишив вам ваш батько. Вiдповiдь проста – нi. Але, звiсно, панi Осборн мае право залишити будь-кому свою частку в п’ятсот тисяч доларiв, якi заповiв iй ваш батько. Втiм, можливо, вам буде цiкаво дiзнатися, пане Каiн, що ваша матiнка зняла всi цi кошти зi свого приватного рахунку в «Каiнi й Кеботi» упродовж останнiх вiсiмнадцяти мiсяцiв, хоча ми й не змогли простежити, як були витраченi цi грошi. Можливо, вона вирiшила покласти iх в iнший банк.

Почувши це, Вiльям був шокований – перша ознака втрати самоконтролю, яку помiтив Коен.

– У неi не було причин для цього, – зауважив Вiльям. – Грошi могли призначатися лише однiй людинi.

Адвокат мовчав, очiкуючи почути, про кого йдеться, але Вiльям не видав себе й нiчого не додав. Тому пан Коен продовжив:

– Вiдповiдь на ваше друге запитання полягае в тому, що у вас немае жодних особистих або юридичних зобов’язань перед паном Генрi Осборном. Вiдповiдно до волi вашого батька, ваша мама е довiрителем усього статку разом iз паном Аланом Ллойдом i панi Мiллi Престон, вашими iще живими хрещеними батьками, поки вам не виповниться двадцять один рiк.

Вираз обличчя Вiльяма не змiнився. Коен уже знав, що це означае – вiн мав продовжувати.

– І по-трете, пане Каiн, ви не зможете вигнати пана Осборна з Бекон-гiл доти, доки вiн залишатиметься у шлюбi з вашою матiр’ю i житиме з нею. Власнiсть потрапляе у ваше володiння лише пiсля ii смертi, але не ранiше. Якщо вiн ще буде живий на той момент, ви зможете вимагати, щоб вiн забирався геть.

Коен вiдiрвав погляд вiд паперiв перед собою.

– Сподiваюся, що вiдповiв на всi вашi запитання, пане Каiн.

– Дякую, пане Коен, – видихнув Вiльям. – Я цiную вашу компетентнiсть i розсудливiсть у цьому питаннi. Можливо, ви зможете повiдомити, скiльки я вам винен?

– Сто доларiв не вiдшкодували всi нашi витрати, пане Каiн, але ми вiримо у ваше майбутне i…

– Не хочу комусь заборгувати, пане Коен. Прошу поводитися зi мною, як iз людиною, яку ви можете й не побачити знову. Тож прошу сказати, скiльки я вам винен?

Коен помiркував якусь мить.

– За цих обставин ми взяли б iз вас двiстi двадцять доларiв, пане Каiн.

Вiльям витягнув шiсть банкнот по двадцять доларiв зi своеi внутрiшньоi кишенi i передав iх Коену. Цього разу адвокат iх не рахував.

– Дуже вдячний вам за допомогу, пане Коен. Упевнений, що ми iще зустрiнемося. До побачення, сер.

– До побачення, пане Каiн. Чи дозволити менi сказати, що я так i не отримав привiлею зустрiтися з вашим батьком, але, маючи справу з його сином, щиро бажаю скористатися цим шансом.

Вiльям уперше усмiхнувся.

– Дякую, пане Коен.


15

Коли Владек прокинувся, на вулицi було вже темно. Вiн глянув на свою заступницю, i та всмiхнулася йому. Пiдлiток i собi всмiхнувся, помолившись подумки, що iй можна довiряти i що вона не заявить у полiцiю, хто вiн… Чи вона вже це зробила? З одного зi своiх вузликiв жiнка витягла харчi, Владек з’iв кусень хлiба з варенням, найсмачнiшу iжу, яку iв за минулi чотири роки. Коли вони дiсталися до наступноi станцii, майже всi пасажири вийшли. Дехто з них уже приiхав, а iншi просто розминали своi закляклi кiнцiвки, але бiльшiсть шукала те, чого iм бракувало.

Жiнка пiднялася зi свого мiсця.

– Ходiмо зi мною, – звелiла вона.

Владек пiдвiвся i пiшов за опiкункою на платформу. Чи вона його здасть? Жiнка простягнула руку, i пiдлiток узяв ii, як i будь-яка дитина, що супроводжуе свою матiр. Вона зайшла до жiночоi вбиральнi. Владек вагався, але жiнка наполягла. Й щойно вони опинилися всерединi, жiнка наказала йому скинути свiй одяг. Поки роздягався, вона вiдкрутила кран, iз якого неохоче потягнулася цiвка холодноi брунатноi води. Вона вилаялася, але Владеку це здалося величезним покращенням пiсля табiрних буднiв. Жiнка обтерла пiдлiтка мокрою ганчiркою й аж затремтiла, коли побачила страшну рану на його нозi. Владек не зронив нi звуку, незважаючи на бiль, який повертався з кожним дотиком – найнiжнiшим, наскiльки це було можливо.

– Коли я привезу тебе додому, то краще оброблю цю рану, – пообiцяла вона. – Тепер це все, що можу зробити.

Жiнка зауважила срiбний браслет. Вона вивчила напис й уважно поглянула на Владека.

– У кого ти його вкрав? – запитала жiнка.

Владек обурився:

– Я його не крав! Мiй батько вiддав його менi у день своеi смертi.

Інший погляд з’явився в ii очах. Це був страх чи повага? Жiнка схилила голову.

– Будь обережний, Владеку. Деякi люди можуть убити за таку цiнну здобич.

Вiн кивнув i взявся мерщiй одягатися. Супутники повернулися до свого вагона. Коли потяг рушив знову, Владек був радий вiдчути, що колеса знову стукотять пiд ним.

Іще дванадцять iз половиною днiв знадобилося потягу, щоб дiстатися до Москви. Щоразу, коли з’являвся новий кондуктор, Владек i жiнка демонстрували ту ж саму виставу: вiн непереконливо намагався виглядати невинним i молодим, а вона – переконливою матiр’ю. Кондуктори щоразу iй вклонялися, й у Владека склалося враження, що залiзничнi начальники – дуже важливi люди в Росii.

До того часу, як вони завершили свою подорож довжиною у дев’ятсот миль, Владек уже цiлком довiряв цiй жiнцi. Потяг пiдiйшов до своеi останньоi зупинки рано-вранцi. Незважаючи на те, що перебував пiд опiкою, пiдлiток знову боявся невiдомого. Вiн нiколи не бував у такому великому мiстi, не кажучи вже про столицю всiеi Росii. Владек зроду не бачив стiльки людей, що кидалися навсiбiч. Жiнка вiдчула його страх.

– Йди за мною, нi з ким не спiлкуйся i не знiмай шапку.

Владек узяв багаж iз полицi, натягнув якнайглибше шапку на голову, тепер вкриту чорним iжачком, i вийшов за своею добродiйкою на платформу. Юрба людей чекала, щоб пройти за крихiтний бар’ер, який iх стримував, адже всi мали пред’явити своi посвiдчення особи. Коли хлопець iз жiнкою пiдiйшли до бар’еру, Владек почув, як його серце калатае, немов барабан, але охоронець перевiрив лише документи жiнки.

– Товаришу, – сказав вiн, вiддав честь i зиркнув на Владека.

– Мiй син, – пояснила вона.

– Певна рiч, товаришу, – i знову вiдсалютував.

Так Владек приiхав до Москви.


* * *

Незважаючи на довiру, яку вiн вiдчував до своеi новоi покровительки, первiсний iнстинкт пiдказував Владеку втiкати, але вiн знав, що ста п’ятдесяти рублiв замало, щоб вижити, тож вирiшив зачекати ще якийсь час, а накивати п’ятами зможе будь-коли. На вокзальнiй площi iх чекали конi, запряженi у тарантас, i вони вiдвезли жiнку з ii усиновленим хлопчиком до його новоi оселi. Господаря не було вдома, коли вони приiхали, тож жiнка сама взялася готувати лiжко для Владека. Потiм вона нагрiла води на плитi, налила у велику бляшану ванну i звелiла йому скупатися. Це була перша ванна, яку вiн прийняв за кiлька рокiв. Жiнка пiдiгрiла ще трохи води i змила нею мило зi спини пiдлiтка. Незабаром вода потемнiла, а за двадцять хвилин стала чорною. Але Владек знав, що знадобиться iще кiлька ванн, перш нiж вiн зможе позбутися роками набраного бруду. Пiсля того як вiн витерся, жiнка намастила маззю його руки та ноги i перев’язала тi частини його тiла, якi виглядали особливо болiсними. Господиня виявила, що в нього лише один сосок. Та хлопець хутко вдягнувся, щоб приеднатися до неi на кухнi. Там уже парувала миска з гарячою юшкою i трохи бобiв. Владек жадiбно з’iв усе. Нiхто нiчого не сказав. Коли вiн закiнчив трапезу, жiнка дала хлопцевi мудру пораду поспати й вiдпочити.

– Не хочу, щоб мiй чоловiк побачив тебе до того, як я розповiм йому, як ти тут опинився, – пояснила вона. – Ти хотiв би залишитися з нами, Владеку, якщо мiй чоловiк на це погодиться?

– Авжеж, якщо ваша милiсть, – просто сказав вiн.

– Тодi лягай спати, – звелiла вона.

Владек пiднявся сходами, подумки благаючи Бога, щоб той чоловiк дозволив йому пожити з ними. Вiн повiльно роздягнувся i лiг у лiжко. Воно було занадто чистим, простирадла занадто бiлими, а матрац – занадто м’яким. Вiн скинув подушку на пiдлогу, але так втомився, що впав у сон, незважаючи на комфортнiсть свого ложа. На вулицi вже стемнiло, коли хлопця розбудив вiдгомiн якихось голосiв. Вiн не мiг сказати, скiльки проспав. Хлопець пiдкрався до дверей, вiдчинив iх i прислухався до бесiди, що вiдбувалася на кухнi внизу.

– Ти дурна жiнка! – почув пронизливий голос Владек. – Не тямиш, що могло статися, якби тебе впiймали? Тебе вiдправили б до таборiв, а я втратив би роботу.

– Але якби ж ти побачив його, Петре… Це було схоже на полювання на тварин.

– Отже, ти вирiшила перетворити нас на здобич для мисливцiв? – огризнувся чоловiк. – Чи ще хтось його бачив?

– Нi, – видихнула жiнка, – я так не думаю.

– Дякувати Боговi хоч за це. Вiн повинен негайно забиратися, перш нiж хтось дiзнаеться, що вiн тут узагалi був. Це – наша едина надiя.

– А куди вiн може пiти, Петре? У нього ж нiкого немае. А я завжди хотiла мати сина.

– Менi байдуже, що ти там хотiла або куди вiн подiнеться! Вiн – не наша вiдповiдальнiсть. Треба позбутися його – i негайно.

– Але, Петре, я думаю, що вiн шляхтич. Гадаю, що його батько був бароном. Вiн носить срiбний браслет на зап’ястi, а на ньому слова…

– Це лише погiршуе ситуацiю. Ти ж знаеш, якоi думки дотримуються нашi новi вождi. Нiякоi шляхти, жодних привiлеiв. Нас навiть не вiдправлять до табору – просто розстрiляють.

– Ми завжди хотiли сина, Петре… Невже не можемо взяти на себе цей ризик, який рiдко випадае у життi?

– У твоему життi, мабуть, але не в моему. Кажу, що вiн мае пiти i зникнути.

Владеку бiльше нiчого не потрiбно було чути. Єдиний спосiб, яким вiн мiг допомогти своiй добродiйцi, – зникнути безслiдно вночi. Вiн миттю вдягнувся i поглянув на лiжко, сподiваючись, що йому не знадобиться iще чотири роки, щоб заночувати в такому знову. Вiн уже вiдчиняв вiкно, коли дверi розчахнулися i залiзничний начальник зайшов до кiмнати. Це був крихiтний чоловiчок, не вищий за Владека, з великим черевом i голомозою макiтрою, на якiй виднiлося кiлька сивих волоскiв, прилиплих до його черепа. Господар носив окуляри без оправи, якi пiд кожним його оком залишали маленькi червонi пiвкола. Вiн дивився на Владека. Владек дивився на нього.

– Ходiмо вниз, – наказав чоловiк.

Владек неохоче пiшов за ним на кухню. Жiнка сидiла за столом i ридала.

– Тепер послухай, хлопче, – сказав господар.

– Його iм’я – Владек, – втрутилася жiнка.

– Тепер послухай, хлопче, – повторив чоловiк. – Ти халепа для нас, i я хочу ii спекатися якнайшвидше. Я скажу те, що готовий зробити, щоб тобi допомогти.

Владек лупав на нього очима, усвiдомлюючи, що лише залiзничний начальник може йому допомогти.

– Я дам тобi квиток на потяг. Куди ти хотiв би поiхати?

– До Одеси, – вiдповiв Владек, навiть не знаючи, в якiй вона сторонi чи скiльки це коштуватиме, знаючи лише, що це наступне мiсто на мапi лiкаря Дуб’ена на шляху до свободи.

– Одеса-мама, рай для злочинцiв, достойне мiсце для тебе, – усмiхнувся чоловiк. – Ти будеш там серед своiх.

– Нехай вiн залишиться з нами, Петре… Я попiклуюся про нього, я…

– Нi, нiколи! Я скорше дам тiй сволотi грошей.

– Але як вiн зможе пройти повз варту? – благала жiнка.

– Я дам йому квиток i робочу перепустку до Одеси.

Чоловiк обернувся до Владека.

– Пiсля того як потрапиш на той потяг, хлопче, якщо я колись iще раз побачу або почую про тебе знову в Москвi, тебе заарештують як волоцюгу i запроторять до найближчоi буцегарнi. І ти повернешся до того табору так швидко, як тiльки ешелон зможе дiстатися туди, якщо тебе до цього не розстрiляють.

Чоловiк зиркнув на настiнний годинник: п’ять по одинадцятiй. Тодi вiн звернувся до дружини.

– Є потяг, який iде до Одеси опiвночi. Я вiдвезу його на вокзал й особисто посаджу у вагон. Маеш якийсь багаж, хлопче?

Владек намiрився сказати «нi», але тут втрутилася жiнка i сказала:

– Атож, я пiду i принесу його.

Вона зникла на якийсь час. Владек i залiзничний начальник дивилися один на одного з взаемним презирством. Годинник ударив лише раз за ii вiдсутнiсть, поки вони мовчали. Владек думав про майбутню подорож. Коли жiнка повернулася, вона несла великий пакунок, загорнутий у брунатний папiр i пере’язаний мотузкою. Владек поглянув на неi й уже зiбрався протестувати, але, зазирнувши у стурбованi очi, побачив у них такий страх, що тiльки й зумiв вичавити:

– Дякую.

– Поiси, перш нiж пiти, – запропонувала жiнка, пiдсуваючи до пiдлiтка тарiлку холодноi юшки.

Той послухався, i хоча його висхлий шлунок тепер був повний, вiн ковтав страву якомога швидше, не бажаючи накликати iще бiльше неприемностей.

– Тварина, – буркнув чоловiк.

Владек поглянув на нього з ненавистю в очах. Йому було шкода жiнку, залежну вiд такоi людини на все життя. Золота клiтка.

– Ходiмо, хлопче, час вирушати, – сказав залiзничний начальник. – Ми ж не хочемо пропустити цей потяг, чи не так?

Владек вийшов за ним iз кухнi. Вiн завагався, минаючи жiнку, й легко торкнувся ii руки.

Залiзничний начальник й утiкач просувалися вулицями Москви, тримаючись у тiнi, доки не дiйшли до вокзалу. Чоловiк отримав квиток в один бiк до Одеси i подав маленький червоний клаптик паперу Владеку.

– А мiй паспорт? – вигукнув Владек.

Чоловiк витягнув iз внутрiшньоi кишенi офiцiйний бланк, щось квапливо написав у ньому i неохоче вiддав. Вiн постiйно озирався навколо, зважаючи на можливу небезпеку. Владек бачив такi очi багато разiв за останнi чотири роки – це були очi боягуза.

– Нiколи бiльше не хочу бачити або чути про тебе! – сказав залiзничний начальник – це був голос ницоi людини.

Владек iще хотiв щось сказати, але чоловiк уже зник у темрявi ночi й розчинився в нiй.

Владек поглянув на людей, якi кудись поспiшали повз нього. Тi ж очi, той самий страх. Чи хоча хтось у цьому свiтi е вiльний? Пiд пахвою вiн тримав пакунок у коричневому паперi, нарештi наважився, поправив шапку i пiшов до бар’еру. Охоронець поглянув на квиток i провiв його без жодного слова. Пiдлiток пiднявся на схiдцi вагона. Хоча вiн бiльше нiколи не побачить цю жiнку, вiн назавжди запам’ятае доброту дружини залiзничного начальника, товариша… вiн навiть не знав ii iменi.


16

Пiдготовка до народження дитини займала увесь вiльний час Анни. Вона швидко втомлювалася, i iй доводилося багато вiдпочивати. Щоразу, коли вона питала Генрi про те, як iдуть справи з бiзнесом, той завжди мав якусь вiрогiдну вiдповiдь, аби запевнити, що все гаразд, однак жодних деталей не подавав.

Потiм знову з’явилися анонiмнi листи. Цього разу вони повiдомляли бiльше подробиць – iмена тих жiнок, з якими знався ii чоловiк, i мiсця, в яких iх бачили з Генрi. Анна спалила й цi послання iще до того, як змогла закарбувати цi iмена або мiсце у своiй пам’ятi. Вона не вiрила, що чоловiк може ii зраджувати, коли вона в тяжi його дитиною. Хтось ревнував або ненавидiв Генрi. Тому вони брехали.

Але листи продовжували надходити, iнодi з новими iменами. Анна продовжувала iх знищувати, проте тепер вона все ж задумалася. Жiнка хотiла поговорити про них iз кимось, та не змогла згадати нiкого, кому б могла довiритись. Бабусi були б дуже здивованi, але у будь-якому разi вони й так упереджено ставилися до Генрi. Можливо, Алан Ллойд iз банку мiг би ii зрозумiти, але вiн нiколи не був одружений, а Вiльям був занадто юним. Нiхто не здавався iй доречним. Пiсля прослуховування лекцii Зигмунда Фройда, коли той побував у Бостонi, Анна задумалася про консультацiю у психiатра, але вирiшила, що нiколи не вiдкрие проблеми сiм’i незнайомцю.

Справа нарештi обернулася таким чином, який Анна навiть передбачити не могла. Вранцi одного понедiлка вона отримала аж три листи: звичний вiд Вiльяма на iм’я панi Рiчард Каiн, в якому той запитував, чи може знову провести лiтнi канiкули зi своiм приятелем Метью Лестером; анонiмний, у якому стверджувалося, що Генрi мав iнтимнi стосунки з… Мiллi Престон; i ще один вiд Алана Ллойда, в якому той цiкавився, чи могла б вона бути такою люб’язною зателефонувати йому, щоб домовитися про зустрiч у банку.

Анна важко впала у крiсло, вiдчуваючи задишку та нудоту, й змусила себе перечитати iще раз усi три листи. Вiльям засмутив ii своею байдужiстю. Матерi було прикро, що ii син вважае за краще проводити лiто разом зi своiм товаришем, нiж удома. Анонiмний лист, у якому стверджувалося, що Генрi був коханцем ii найближчоi подруги, iгнорувати було неможливо. Анна не могла не згадати, що саме Мiллi познайомила ii з Генрi i що вона – хрещена матiр Вiльяма. Третiй лист, вiд Алана Ллойда, змусив ii хвилюватися iще бiльше. Єдиний лист, який вона будь-коли отримувала вiд нього, було спiвчуття з приводу смертi Рiчарда. Що вiн хотiв дiзнатися цього разу? Вона зателефонувала до банку. Оператор одразу перемкнув ii куди належить.

– Алане, ти хотiв зi мною зустрiтися?

– Атож, моя люба. Нам треба поспiлкуватися, якщо ти зможеш знайти на це час.

– Поганi новини? – запитала Анна.

– Не зовсiм, але я б не хотiв розмовляти про це по телефону.

Вiн намагався ii заспокоiти.

– Тобi немае потреби непокоiтись. Ти часом не будеш вiльна в обiд?

– Буду.

– Тодi зустрiнемося у «Гранд-готелi» о першiй. Я з нетерпiнням чекатиму зустрiчi з тобою, люба.

Перша – за три години. Їi думки перемкнулися з Алана на Вiльяма, а потiм на Генрi, але нарештi сконцентрувалися на Мiллi Престон. Чи може це бути правдою? Жiнка вирiшила прийняти ванну й одягти нову сукню. Але це не допомогло. Вона вiдчувала, що ii тiло розпливлося. Їi щиколотки та литки, якi завжди були такими елегантними i витонченими, втратили форму. Було трохи лячно уявити собi, наскiльки ситуацiя погiршиться iще до народження дитини. Анна зiтхнула, споглядаючи себе у дзеркалi, i зробила все можливе, щоб усе ж виглядати привабливою й упевненою.


* * *

– Ти виглядаеш чарiвно, Анно. Якби я не був старим парубком, то безсоромно став би залицятися до тебе, – заявив банкiр iз сивою чуприною, вiтаючи гостю поцiлунком в обидвi щоки, нiби якийсь французький генерал. Вiн провiв ii до свого звичного столика.

У «Гранд-готелi» Бостона iснувала традицiя: столик у кутку завжди був зарезервований для голови правлiння банку «Каiн i Кебот», якщо вiн не обiдав у своiй фiнансовiй установi. Але вперше за цим столиком сидiла Анна. Офiцiанти метушися навколо них, як жадiбнi шпаки: здавалося, що вони з’являлися та зникали напрочуд вчасно, не перериваючи iхньоi бесiди.

– Отже, коли мае народитися дитина, Анно?

– О, не ранiше, нiж за три мiсяцi.

– Сподiваюся, жодних ускладнень немае?

– Ну, – мовила Анна, – лiкар оглядае мене раз на тиждень i довго мiряе мiй кров’яний тиск, але я не дуже переживаю.

– Дуже радий, моя люба, – втiшився банкiр i торкнувся спiврозмовницi рукою, як дядечко. – Ти виглядаеш дуже втомленою, хочу вiрити, що ти не перепрацьовуеш.

Анна не вiдповiла.

Алан Ллойд ледь помiтно кивнув, i бiля нього матерiалiзувався офiцiант.

– Моя люба, я хотiв би отримати вiд тебе пораду, – сказав Алан пiсля того, як вони зробили замовлення.

Анна добре знала хист Алана Ллойда до дипломатii. Вiн не просив ii дати пораду. Жiнка не сумнiвалася, що це вiн хоче люб’язно iй щось порадити.

– Чи ти знаеш, як просуваються проекти з торгiвлi нерухомiстю Генрi?

– Нi, – визнала Анна. – Я не цiкавлюся його пiдприемницькою дiяльнiстю. Ти ж пам’ятаеш, що я нiколи не втручалася у справи Рiчарда. Але про що мова? Є якiсь пiдстави для неспокою?

– Нi-нi, жодна з тих, про якi ми в банку не знаемо. Навпаки, нам вiдомо, що Генрi торгуеться з мiстом iз метою збудувати новий лiкарняний комплекс. Я запитую про це тому, що вiн звернувся до банку за позикою у п’ятсот тисяч доларiв.

Анна зацiпенiла.

– Бачу, що це для тебе сюрприз, – зауважив фiнансист. – Ми знаемо, що у вашого акцiонерного товариства е трохи менше двадцяти тисяч доларiв боргу, i на твоему особистому рахунку е невеличкий овердрафт у розмiрi сiмнадцяти тисяч доларiв.

Анна впустила ложку в тарiлку. Вона навiть не здогадувалася, що заборгованiсть аж така велика. Алан помiтив ii хвилювання.

– Ми не для цього зустрiлися тут, Анно, – швидко додав вiн. – Банк буде тiльки радий поповнювати коштами твiй особистий рахунок до кiнця твого життя. Адже Вiльям отримуе бiльше мiльйона доларiв на рiк вiдсоткiв вiд свого довiрчого товариства, тому твiй овердрафт навряд чи можна вважати значним. Але тi п’ятсот тисяч Генрi зможе отримати лише з твого схвалення як законноi опiкунки Вiльяма.

– Я й не знала, що можу розпоряджатися грошима довiрчого фонду Вiльяма, – здивувалася Анна.

– Не самим капiталом, але вiдсотки, отриманi вiд нього, можна вкладати в будь-який проект, який вважаеться корисним для твого сина, котрий перебувае пiд твоею опiкою й опiкою його хрещених, мене i Мiллi Престон, поки йому не виповниться двадцять один рiк. А тепер як голова довiрчого фонду Вiльяма я можу надати цi п’ятсот тисяч, якщо ти це схвалиш. Мiллi вже заявила, що цiлком пiдтримуе цю iдею.

– Мiллi ii схвалила?

– Аякже. Хiба вона тобi не казала?

Анна не знайшлася, що сказати.

– А ти як гадаеш? – запитала вона, щоб уникнути вiдповiдi.

– Ну, я не бачив рахункiв Генрi, адже вiн зареестрував компанiю лише вiсiмнадцять мiсяцiв тому i не в нашому банку, отож я й уявлення не маю про те, чи витрати перевищують його дохiд за поточний рiк i який прибуток вiн прогнозуе. Знаю лише, що вiн подав заявку на будiвництво лiкарнi, i е чутки, що це серйозна пропозицiя.

– Чи ти знаеш, що за останнi вiсiмнадцять мiсяцiв я вiддала Генрi пiвмiльйона доларiв своiх грошей? – поцiкавилася Анна.

– Мiй головний касир повiдомляе менi, коли з будь-якого рахунку знiмають велику суму готiвки. Та я й поняття не мав, на що ти використала цi грошi, i, чесно кажучи, це не моя справа, Анно. Цi грошi тобi залишив Рiчард, i ти можеш iх витрачати, як вважаеш за потрiбне. Але у випадку зацiкавлення сiмейним фондом – це вже зовсiм iнша справа. Якщо ти вирiшиш узяти п’ятсот тисяч доларiв для iнвестування у фiрму Генрi, банк буде змушений вивчити його бухгалтерськi книги, адже цi грошi будуть розглядатися як iще одна iнвестицiя у портфель Вiльяма. Рiчард не надав довiреним особам повноваження видавати позики, а лише iнвестувати на користь Вiльяма. Я вже пояснив цю ситуацiю Генрi. Якщо ми видамо цi кошти, то опiкуни мають переконатися, що це – надiйна iнвестицiя. Вiльям, звiсно, також мае бути в курсi того, що ми робимо з його прибутками вiд довiрчого фонду, тому ми не бачили жодних причин не виконувати його прохання, щоб вiн отримував щоквартальний звiт про iнвестицii вiд банку, так само як i всi iншi опiкуни. Без сумнiву, у нього будуть своi погляди на цю конкретну iнвестицiю, про яку вiн буде повнiстю поiнформований пiсля того, як отримае наступний квартальний звiт. Можливо, тобi буде цiкаво дiзнатися, що вiдколи йому виповнилося шiстнадцять, вiн посилае менi своi власнi iдеi щодо всiх iнвестицiй, якi ми робимо. Спершу я оцiнював iх iз позицii доброзичливого опiкуна. Та останнiм часом вивчаю iх iз великою повагою. У той час коли Вiльям отримае свое мiсце у структурах «Каiна i Кебота», цей банк може виявитися замалим для нього.

– Та мене зроду не просили поради щодо довiрчого фонду Вiльяма, – визнала Анна.

– Справдi, ти цього не робила, хоча банк надсилае тобi звiти кожного першого дня кварталу, i ти завжди мала повноваження як довiрена особа цiкавитися будь-якими iнвестицiями, якi ми робимо вiд iменi Вiльяма.

Вiн витягнув аркуш паперу зi своеi внутрiшнього кишенi й зачекав, поки сомелье не закiнчить наливати другий келих вина. Щойно той вiдiйшов, Алан продовжив:

– У Вiльяма зараз е трохи бiльше двадцяти одного мiльйона доларiв на банкiвському депозитi пiд чотири з половиною вiдсотки рiчних. Ми реiнвестуемо цi вiдсотки для нього щокварталу в акцii й облiгацii. І ми нiколи не iнвестували в якусь приватну компанiю. Це може тебе здивувати, Анно, коли ти дiзнаешся, що зараз ми проводимо цi реiнвестицii з розрахунку п’ятдесят на п’ятдесят: половину – за рiшенням ради банку, а половину – згiдно з пропозицiями, висунутими самим Вiльямом. Зараз ми ще випереджаемо його, на задоволення пана Сiммонса, нашого iнвестицiйного директора, якому Вiльям пообiцяв «роллс-ройс», якщо той переплюне хлопця бiльш нiж на десять вiдсоткiв за будь-який календарний рiк.

– Але звiдки Вiльям вiзьме грошi, щоб купити «ройса»? Йому ж заборонено торкатися грошей у його довiрчому фондi, доки йому не виповниться двадцять один рiк.

– Я не знаю вiдповiдi на це запитання, Анно. Але впевнений, що вiн не обiцяв би, якби не мiг дотримати свого слова. Ти випадково не бачили його знамениту бухгалтерську книгу останнiм часом?

– Ту, що йому подарували його бабусi?

Алан Ллойд кивнув.

– Нi, не бачила ii пiсля того, як син вступив до школи Святого Павла. Я навiть не знала, що вона досi iснуе.

– Вона все ще iснуе, – усмiхнувся банкiр. – І я вiддав би свiй мiсячний заробiток, аби дiзнатися, яка сума зазначена там у стовпчику прибуткiв. Гадаю, що ти знаеш, що вiн тримае зараз своi грошi у «Банку Лестера» у Нью-Йорку, а не у нас? А вони вiдкривають приватнi рахунки не менш нiж на десять тисяч доларiв. Я також упевнений, що вони не зробили б винятку навiть для сина Рiчарда Каiна.

– Сина Рiчарда Каiна… – в задумi повторила жiнка.

– Менi шкода, адже я не хотiв тебе образити, Анно.

– Нi-нi, немае сумнiвiв, що вiн – син Рiчарда Каiна. Чи ти знаеш, що вiн не попросив у мене нi цента кишенькових грошей пiсля свого дванадцятого дня народження? Гадаю, я маю попередити тебе, Алане, що вiн не схвалить iнвестицiю у п’ятсот тисяч доларiв свого довiрчого фонду в компанiю Генрi.

– Вони не приятелюють? – Алан звiв брови.

– Боюся, що нi, – сказала Анна.

– Менi шкода це чути. Це, звiсно, все ускладнить, якщо Вiльям дав зрозумiти, що не схвалюе його. Хоча хлопець не мае повноважень щодо довiрчого фонду, поки йому не виповниться двадцять один рiк, та ми дiзналися з власних джерел, що вiн найняв незалежного юриста, щоб дiзнатися про своi права.

– О Господи! – вигукнула Анна. – Ти ж несерйозно?

– О так, навiть бiльш нiж серйозно. Але тобi немае потреби турбуватися. Вiдверто кажучи, ми в банку були дуже враженi, й щойно второпали, вiд кого надiйшов запит, то надали навiть ту iнформацiю, яку зазвичай зберiгаемо в таемницi. З якоiсь особистоi причини Вiльям, вочевидь, не захотiв звернутися безпосередньо до нас.

– О Господи! – повторила Анна. – А яким вiн стане, коли йому виповниться тридцять?

– Це буде залежати, – зауважив Алан, – чи вдасться йому покохати когось такого ж прекрасного, як i його мати. Це завжди було сильною стороною Рiчарда.

– Ти старий пiдлесник, Алане. Чи можемо ми вiдкласти питання про п’ятсот тисяч, поки я не обмiркую це з Генрi?

– Природно, ми можемо, моя люба. Як я вже казав, я тут лише для того, щоб отримати твою пораду.

Алан замовив каву й обережно узяв жiнку за руку:

– І пам’ятай, що тобi треба пiклуватися про себе, Анно. Твое здоров’я набагато важливiше, нiж доля кiлькох тисяч доларiв.


* * *

Коли Анна повернулася додому, вона задумалася про iншi два листи, якi отримала вранцi. Принаймнi тепер вона була впевнена в однiй думцi пiсля зiзнань Алана Ллойда про ii сина: можливо, було б розумно повестися вiдповiдно i дозволити Вiльяму провести майбутнi канiкули з Метью Лестером.

А от думка про те, що Генрi та Мiллi могли зблизитися, створила проблему, яка не мала такого простого вирiшення. Жiнка сидiла у бордовому шкiряному фотелi, який дуже любив Рiчард, споглядаючи через вiкно на красиве ложе з червоних i бiлих троянд. Але вона поринула в думки й нiчого не бачила. Аннi завжди був потрiбен якийсь час, щоб прийняти рiшення, але якщо вже вона щось вирiшувала, то вже рiдко передумувала.

Генрi прийшов того вечора додому ранiше, нiж зазвичай, i вона не могла второпати, чому саме. Та вже незабаром усе з’ясувалося.

– Я чув, що ти сьогоднi обiдала з Аланом Ллойдом, – сказав вiн, коли увiйшов до кiмнати.

– Хто тобi це сказав, Генрi?

– Я всюди маю шпигунiв, – засмiявся вiн.

– Авжеж, Алан запросив мене на обiд. Вiн хотiв знати мою думку, чи дозволити банку вкласти п’ятсот тисяч доларiв довiрчих грошей Вiльяма у твою компанiю.

– І що ти сказала? – Генрi намагався приховати свою стривоженiсть.

– Я сказала йому, що менi потрiбно обмiркувати це з тобою. Але чому, заради Бога, ти не сказав менi, що звернувся до банку за позикою, Генрi? Я вперше почула це вiд Алана i виглядала дурепою.

– Я й не думав, що ти цiкавишся бiзнесом, моя люба. Я випадково дiзнався, що ти, Алан Ллойд i Мiллi Престон е довiреними особами i що кожен iз вас мае право голосувати за те, як краще iнвестувати грошi Вiльяма.

– Звiдки ти про це дiзнався? – поцiкавилася Анна. – Адже навiть я сама цього не знала?

– Ти нiколи не читаеш написане дрiбним шрифтом, моя люба. По сутi, до останнього часу я робив так само. Цiлком випадково Мiллi розповiла менi про всi деталi довiрчого фонду. Мало того, що вона е хрещеною матiр’ю Вiльяма, здаеться, вона також е i його довiреною особою. Тепер пропоную поглянути, чи зможемо ми обернути цю позицiю на нашу користь i заробити Вiльяму iще бiльше грошей. Мiллi каже, що пiдтримае мене, якщо ти погодишся.

Саме звучання iменi Мiллi змусило Анну почуватися незатишно.

– Не думаю, що ми повиннi торкатися грошей Вiльяма, – сказала вона.

– Я нiколи не розглядав довiрчий фонд як щось пов’язане зi мною. Я був би набагато щасливiшим, якби менi дали спокiй i дозволили банку продовжувати реiнвестувати вiдсотки, як це робилося в минулому. Але навiщо задовольнятися iнвестицiйною програмою банку, коли я наближаюся до такого вигiдного контракту, як будiвництво мiськоi лiкарнi? Сподiваюсь, Алан це пiдтвердив?

– Я не зовсiм впевнена, як вiн до цього ставиться. Вiн був дуже стриманим, аж занадто, хоча й сказав, що контракт дае чудовi перспективи для перемоги i ти маеш хорошi шанси його отримати.

– Саме так.

– Але вiн також додав, що для цього мае побачити твоi бухгалтерськi книги, перш нiж дiйде якогось остаточного висновку, i також запитав, що сталося з моiми п’ятсотма тисячами доларiв.

– Нашi п’ятсот тисяч, моя люба, дуже добре почуваються, i ти невдовзi про це дiзнаешся. Завтра вранцi я надiшлю Алану всю звiтнiсть, аби вiн мiг ii вивчити. І можу запевнити тебе, що вiн буде вражений.

– Сподiваюся, Генрi, це буде краще для нас обох, – сказала Анна. – Тодi зачекаемо i побачимо, якою буде його думка… Ти ж знаеш, як я завжди довiряла Алану.

– Але не менi, – докинув Генрi.

– О нi, Генрi, я не це мала на увазi…

– Це лише жарт. Припускаю, що ти довiряеш власному чоловiковi?

– Сподiваюся, що так, – сказала вона врештi-решт. – Менi зроду-вiку не доводилося турбуватися про грошi, i зараз робити це дуже важко. Дитина змушуе мене почуватися втомленою та пригнiченою.

Генрi миттю змiнився, згадавши про цю ситуацiю.

– Знаю, люба, i не хочу, щоб тобi коли-небудь доводилося забивати собi голову питаннями бiзнесу. Я завжди зможу впоратися iз цим аспектом нашого життя. Слухай, чому б тобi не лягти спати ранiше, а я принесу тобi вечерю на тацi? Це дасть менi можливiсть повернутися до офiсу й зiбрати документи, якi менi потрiбно вiдправити Алану вранцi.

Анна погодилася, але щойно Генрi пiшов, вона не намагалася заснути, хоча й була втомлена, а вирiшила почитати в лiжку. Дружина знала, що ii чоловiковi потрiбно п’ятнадцять хвилин, аби дiстатися до свого офiсу, тому вона почекала двадцять, а потiм набрала його робочий номер. Гудки лунали майже хвилину.

Анна спробувала iще через двадцять хвилин, але й тодi iй нiхто не вiдповiв. Вона телефонувала кожнi двадцять хвилин, але нiхто не брав слухавку. Слова Генрi про довiру вiдлунювали в ii головi.

Коли ж вiн нарештi повернувся додому за кiлька хвилин пiсля опiвночi, то з подивом виявив, що Анна iще не спить.

– Тобi не треба було чекати на мене.

Чоловiк тепло поцiлував свою дружину. Анна вiдчула, що вiд нього пахне парфумами… Чи вона стала занадто пiдозрiлою?

– Менi довелося затриматися трохи довше, нiж очiкувалося. Спершу я не мiг знайти всi документи, якi будуть потрiбнi Алану. Клята пришелепа секретарка поклала деякi з них у невiдповiднi теки.

– Тобi, мабуть, було самотньо в офiсi серед ночi, – сказала Анна.

– О, це не так уже й погано, коли треба, аби нiхто не заважав працювати, – сказав Генрi, лiг у лiжко i пригорнув дружину. – Принаймнi е одна рiч, яку можна сказати напевне: можна зробити набагато бiльше, якщо тебе постiйно не вiдволiкае телефон.


* * *

Коли наступного ранку Генрi вiдразу пiсля снiданку вирушив на роботу, Анна не була впевнена, куди саме вiн пiшов. Вона погортала сторiнки роздiлу «Бостон глоуб», який ранiше нiколи не студiювала. Жiнка знайшла кiлька рекламних оголошень, в яких пропонували потрiбнi iм послуги. Вона вибрала майже навмання, набрала номер телефону та записалася на зустрiч, щоб побачитися опiвднi з паном Рiкардо.

Анна була шокована невиразнiстю вулиць i занедбаним станом будiвель. Вона нiколи ранiше не бувала у пiвденних дiльницях мiста i за нормальних обставин могла не навiдатися туди за все свое життя i навiть не здогадуватися про iснування таких мiсць.

Невеликi дерев’янi сходи, загидженi сiрниками, недопалками й iншим смiттям, створили певнi перешкоди на шляху до дверей iз матовим вiкном, на якому великими чорними лiтерами було написано «Глен Рiкардо», а нижче:



Приватний детектив

(зареестрований у штатi Массачусетс)



Анна тихо постукала в дверi.

– Заходьте, вiдчинено, – прохрипiв низький бас.

Анна зайшла. Чоловiк, який сидiв за столом, закинувши ноги на його поверхню, поглянув на вiдвiдувачку. У нього сигара ледь не випала з рота, коли вiн побачив Анну. Вiн уперше бачив жiнку, вдягнену в норкову шубу, ранiше жодна з таких не входила до його кабiнету.

– Доброго ранку, – привiтався вiн i схопився на ноги. – Я – Глен Рiкардо.

Нишпорка нахилився через стiл i запропонував Аннi руку, пальцi якоi були пофарбованi тютюном. Та ii потиснула, рада, що вдягла рукавички.

– Вам призначено? – запитав Рiкардо, хоча насправдi не пiклувався, чи так воно. Вiн завжди був доступний для зустрiчi з норковою шубою.

– Атож.

– А, тодi ви маете бути панi Осборн. Чи можу я взяти вашу шубу?

– Вважаю за краще залишитися в нiй, – вiдмовила Анна, задивившись на стiльницю, з якоi стирчав цвях.

– Звiсно, певна рiч.

Анна поглянула на Рiкардо з недовiрою, коли той знову опустився в крiсло i запалив чергову сигару. Їй було байдуже до його свiтло-зеленого костюма, строкатоi краватки та густо змазаного брiолiном волосся. Тiльки переконання, що в iнших мiсцях буде не краще, погамувало ii бажання вийти негайно.

– Отже, в чому проблема? – запитав Рiкардо, гострячи вже й без цього короткий олiвець тупим ножем. Стружка падала скрiзь, окрiм кошика для смiття. – Ви втратили собаку, ювелiрнi вироби чи свого чоловiка?

– По-перше, пане Рiкардо, я хочу бути впевненою у вашiй компетентностi, – почала Анна.

– Звiсно, певна рiч, – знову сказав Рiкардо, не вiдриваючись вiд свого поламаного олiвця.

– Менi потрiбне пiдтвердження, – наполягала Анна.

– Звiсно, певна рiч.

Анна подумала: якщо цей чоловiк iще раз скаже «звiсно», вона закричить. Тому глибоко вдихнула.

– Я отримую анонiмнi листи, в яких стверджують, що мiй чоловiк затiяв роман iз моею близькою подругою. Я хочу знати, хто надсилае листи i чи е правда в цих твердженнях.

Вона вiдчула величезне полегшення, вперше висловивши своi страхи вголос. Рiкардо поглянув на гостю спокiйно, нiби не вперше чув такi зiзнання. Вiдтак погладив рукою свое довге чорне волосся.

– Що ж, – озвався вiн. – Із чоловiком усе буде легко. А от дiзнатися, хто стоiть за цими листами, – тут справа набагато складнiша. Ви, природно, iх зберегли?

– Лише останнiй, – зiзналася Анна.

Глен Рiкардо зiтхнув i стомлено простягнув руку. Вiдвiдувачка неохоче витягла листа з торбинки i на хвильку задумалася.

– Я знаю, як ви почуваетесь, панi Осборн, але не можу виконувати свою роботу, коли моя одна рука прив’язана за спиною.

– Звiсно, пане Рiкардо. Даруйте.

Анна не могла повiрити, що вона сама сказала «звiсно».

Рiкардо прочитав листа два чи три рази, перш нiж щось сказати.

– Всi були написанi тим самим почерком, на такому ж паперi i надiсланi в такому ж конвертi?

– Авжеж, здаеться, – сказала Анна. – Наскiльки я пам’ятаю.

– Ну, коли отримаете наступний, обов’язково…

– Як ви можете бути впевненi, що буде iще один? – перебила господаря гостя.

– Буде, повiрте менi. Тому обов’язково його збережiть. А тепер менi знадобляться деякi подробицi про вашого чоловiка. Маете його свiтлину?

– Маю, – вона знову задумалася.

– Ви ж не хочете, щоб я гаяв свiй час на когось iншого, панi Осборн? – спонукав вiзитерку Рiкардо.

Анна знову вiдкрила свою торбинку та передала нишпорцi стару фотографiю Генрi в одностроi лейтенанта.

– Гарний чоловiк, – похвалив детектив. – Коли була зроблена ця фотографiя?

– Гадаю, близько п’яти рокiв тому, – сказала Анна. – Я не знала його, коли вiн служив у вiйську.

Рiкардо порозпитував Анну ще кiлька хвилин про розпорядок робочого дня Генрi. Вона з подивом усвiдомила, наскiльки мало знае про спосiб його життя, а ще менше – про його минуле.

– Це небагато, панi Осборн, але зроблю все, що зможу. Мiй гонорар становить десять доларiв на день плюс витрати. Подаватиму вам письмовий звiт один раз на тиждень. Попередня оплата – за два тижнi.

Його рука знову потяглася через стiл, значно охочiше, нiж ранiше.

Анна вiдкрила торбинку, вивудила звiдти двi хрусткi банкноти по сто доларiв i передала iх господаревi кабiнету. Той уважно iх вивчав. Бенджамiн Франклiн байдуже споглядав на Рiкардо, котрий явно давно не бачив портрета цього видатного дiяча. Рiкардо дав Аннi решту шiстдесят доларiв у брудних п’ятiрках.

– Бачу, ви працюете i по недiлях, пане Рiкардо, – зронила Анна, задоволена своiми арифметичними розрахунками в головi.

– Звiсно, – пiдтвердив вiн. – Адже це найпоширенiший день для невiрностi. Вас влаштуе наступного тижня в той самий час, панi Осборн? – додав вiн, ховаючи грошi.

– Авжеж, – сказала Анна i швидко вийшла, щоб уникнути необхiдностi потиснути руку цьому чоловiковi вдруге.


17

Владек знайшов мiсце у загальному вагонi.

Перше, що вiн зробив, коли потяг рушив, це розв’язав пакет, який та жiнка вклала йому в руки. Хлопець почав перебирати вмiст: яблука, хлiб, горiхи, сорочка, пара штанiв i пара взуття. Вiн перевдягнувся у новий одяг у найближчому туалетi, зберiгши лише теплий згорток банкнот по п’ятдесят рублiв. Пiсля того як вiн повернувся на свое мiсце, вiдкусив яблуко й усмiхнувся. Йому вдасться розтягнути цю кiлькiсть iжi на всю довгу подорож до Одеси. Щойно вiн догриз яблуко разом з огризком, то зосередився на мапi лiкаря.

Одеса була не так далеко вiд Москви, як Іркутськ, на довжину великого пальця за схемою лiкаря, а в реальностi – сiмсот миль. Коли Владек вивчав цю саморобну мапу, то вiдволiкався на чергову гру в пристiнок, в яку грали iншi пасажири. Вiн склав аркуш, поклав його до кишенi й уважнiше зацiкавився грою. Там грали азартно, але лише один гравець здебiльшого вигравав, iншi ж весь час програвали. Стало ясно, що у потягах працювала добре органiзована банда. Владек вирiшив скористатися новою нагодою.

Вiн пiдсунувся ближче i зайняв мiсце в колi гравцiв. Щоразу, коли шахрай програвав двiчi поспiль, Владек ставив один рубль i подвоював свою ставку, доки не вигравав. Той, хто програв, жодного разу навiть не глянув у його бiк. До того часу, як вони дiсталися до наступноi станцii, Владек виграв чотирнадцять рублiв, за два з яких купив собi iще одне яблуко i тарiлку гарячоi юшки. Вiн виграв достатньо, щоб протриматися всю подорож до Одеси, й усмiхнувся на одну думку про те, що може долучитися до гри, коли повернеться назад у потяг.

Коли вiн ступив у вагон, якийсь п’ястук поцiлив йому в голову, i пiдлiток покотився коридором. Його руку закрутили за спину, а обличчя боляче притисли до вiкна вагона. З носа пiдлiтка юшила кров, i вiн вiдчував лезо ножа, що торкнулося його вуха.

– Чуеш мене, хлопче?

– Так, – сказав Владек, не наважуючись ворухнутися.

– Якщо ти знову повернешся до мого вагона, я вiдрiжу це вухо. Тодi ти бiльше не зможеш мене чути, правильно?

– Не зможу, пане, – пробелькотiв вiн.

Пiдлiток вiдчув, як нiж дряпонув шкiру за його вухом, i кров потекла по шиi.

– Нехай це буде попередженням для тебе, хлопче.

Чиесь колiно раптом врiзалося в його спину з такою силою, що Владек звалився на пiдлогу. Руки обмацали його кишенi й вiдiбрали нещодавно набутi рублi.

– Це мое, гадаю, – сказав чийсь голос.

Кров iще юшила з носа Владека i з-за вуха. Коли вiн знайшов у собi вiдвагу озирнутися, то виявив, що сам-один. Жодних ознак гравця не спостерiгалося, а iншi пасажири трималися на вiдстанi. Хлопець спробував пiдвестися, але його тiло вiдмовилося коритися наказовi мозку, тому вiн залишився лежати у коридорi iще на кiлька хвилин. Коли ж пiдлiток нарештi змiг звестися на ноги, то повiльно почалапав до iншого вагона, подалi вiд попереднього, наскiльки це було можливо, а його самооцiнка значно впала. Хлопець зайняв мiсце у вагонi, заповненому здебiльшого жiнками та дiтьми, й упав у глибокий сон.

На наступнiй зупинцi Владек не виходив iз потяга, i коли той рушив, вiн знову заснув. Пiдлiток iв, спав i мрiяв. Нарештi, через чотири днi i п’ять ночей потяг прибув на перон Одеського вокзалу. Там вiдбулося традицiйне перевiряння квиткiв за стiйкою, але його папери були в порядку, тому охоронець лише глянув на хлопця. Тепер вiн залишився сам. Але у Владека ще було сто п’ятдесят рублiв у пiдкладцi рукава, i вiн не мав намiру витрачати з них жодноi копiйки.

Пiдлiток провiв решту дня, гуляючи мiстом, намагаючись ознайомитися з його географiею, але вiн постiйно вiдволiкався вiд визначних пам’яток, яких зроду-вiку не бачив. Його вражали великi мiськi будинки, магазини з великими вiтринами, гендлярi з ятками, котрi продавали своi строкатi дрiбнички на вулицях, лiхтарi i навiть мавпа на повiдку. Вiн пiшов далi, доки не дiстався до гаванi. А там було море. Владек iз нетерпiнням поглянув у блакитну далечiнь: там вiн хотiв здобути волю пiсля втечi з Росii. Барон розповiдав йому про великi кораблi, якi перетинали вiдкрите море, доправляючи своi вантажi на чужi землi, але хлопець побачив iх у реальному життi вперше. Вони були набагато бiльшими, нiж вiн собi уявляв, i всi стояли на рейдi, наскiльки можна було кинути оком.

Щойно сонце зайшло за високi будiвлi, вiн вирiшив пошукати собi нiчлiг. Мiсто, либонь, дуже постраждало вiд багатьох загарбникiв, адже зруйнованi будинки можна було бачити скрiзь. Пiдлiток продовжував iти дорогою; мабуть, збоку вiн мав дивний вигляд, адже овечий кожух майже торкався землi, та ще й той пакунок у брунатному паперi, який вiн тримав пiд пахвою. Хлопець нiде не почувався у безпецi, аж поки не натрапив на залiзничну колiю, на якiй стояв самотнiй згорiлий вагон. Вiн обережно зазирнув досередини: темрява i тиша, там нiкого не було. Пiдлiток закинув свiй пакунок у вагон, затягнув свое втомлене тiло на дошки, залiз у куток i швидко заснув.

Прокинувся вiд того, що на ньому лежало чиесь тiло i двi руки стискали його горло. Владек ледве дихав.

– Хто ти? – прошипiв у темрявi голос, хазяiн якого явно був не старший за нього.

– Владек Коскевич.

– Звiдки прибув?

– Із Москви.

– А чого спиш у моему вагонi, москвичу? – запитав голос.

– Даруйте, – виправдовувався Владек. – Я не знав.

– Грошi е? – великi пальцi стиснули горло пiдлiтка.

– Трiшки.

– Скiльки?

– Сiм рублiв.

– Давай сюди.

Владек помацав своi порожнi кишенi. Хлопчик також засунув свою руку туди, зменшивши тиск на горло жертви.

Владек мiцно копнув колiном у межинiжжя своему нападнику. Той завив, хапаючись за пах. Владек кинувся на нього i став iз жорстокiстю дубасити. Хлопчик iз Одеси Владеку був не суперником – спати у занедбаному залiзничному вагонi було неабиякою розкiшшю порiвняно iз життям у пiдземеллi й росiйському трудовому таборi. Владек зупинився лише тодi, коли його ворог розпластався на пiдлозi.

– Перебирайся на iнший кiнець вагона i сиди там, – звелiв Владек. – Якщо не зробиш цього, я тебе вб’ю.

Чужинець послухався.

Владек сидiв нерухомо i кiлька хвилин слухав – жодного руху. Тодi вiн лiг i незабаром уже мiцно спав.

Коли ж прокинувся, сонце сяяло крiзь шпарини в даху. Вiн перевернувся i поглянув на свого супротивника попередньоi ночi. Той лежав у позi зародка i витрiщався на нього з iншого кiнця вагона.

– Пiдiйди сюди! – наказав Владек.

Хлопець не рухався.

– Ходи сюди! – повторив Владек трохи рiзкiше.

Чужинець пiдвiвся. Владек нарештi мiг оглянути його належним чином. Вони були приблизно одного вiку, але одесит був трохи вищий на зрiст, мав свiже обличчя i брудне свiтле волосся.

– По-перше, – сказав Владек. – Де можна знайти щось попоiсти?

– Іди за мною, – сказав хлопець i вистрибнув iз вагона, не промовивши бiльше жодного слова.

Владек зiстрибнув за ним, i вони подалися пiд гору до мiськоi площi, де галасував вранiшнiй базар. Вiн iще не бачив такого розмаiття iжi з часiв чудових бенкетiв у замку барона: ряд за рядом яток, навантажених фруктами, овочами, зеленню i навiть улюбленими горiхами. Інший пiдлiток зауважив, що Владек був вражений такими розкошами.

– Тепер я скажу, що ми зробимо, – запропонував вiн. – Я зайду збоку i вкраду апельсин, а потiм побiжу за ним. Ти кричи щодуху: «Хапайте злодiя!» Продавець кинеться за мною, а коли побiжить, пiдходь i набивай своi кишенi. Але не будь жадiбним – бери стiльки, щоб один раз наiстися. Я повернуся. Второпав?

– Авжеж, здаеться, – погодився Владек, намагаючись, аби його слова звучали якомога впевненiше.

– Ну, тепер побачимо, на що ти здатен, москвичу.

Одесит поглянув на нього й усмiхнувся, а по тому кинувся до ятки на розi, вхопив апельсин iз вершини пiрамiди i кинув зауваження продавцю, що той працюе занадто повiльно. Вiн озирнувся на Владека, який зовсiм забув, що треба кричати: «Хапайте злодiя!». Але власник ятки все одно кинувся переслiдувати крадiя. Усi очi були прикутi до його змовника, а Владек кинувся мерщiй набивати кишенi плодами. Коли гендляр уже майже впiймав злодiя, той кинув у нього помаранчем. Чоловiк зупинився, щоб пiдняти фрукт, затиснув його у кулак i повернувся до ятки, гучно лаючись дорогою, звертаючись до iнших продавцiв.

Владека аж трясло на радощах, коли якась мiцна рука лягла на його плече. Вiн обернувся, жахаючись, що його спiймали.

– Щось заробив, москвичу, чи ти тут тiльки як турист?

Владек засмiявся iз полегшенням i витягнув iз кишень три апельсини, яблуко та картоплину.

Одесит усмiхнувся.

– Як тебе звати? – запитав Владек.

– Степан.

– Може зробимо це iще раз, Степане?

– Годi, москвичу, не надто заривайся. Щоб вчинити таке знову, доведеться пiти на iнший кiнець ринку i зачекати хоча б iз годину. Ти працюеш iз професiоналом, але не думай, що тебе не можуть впiймати.

Двое хлопцiв повiльно почвалали на iнший кiнець базару. Степан рухався статечно, i Владек мiг би вiддати три апельсини, яблуко, картоплю i навiть сто п’ятдесят рублiв, аби тiльки iти так само i не кульгати. Вони змiшалися з покупцями на базарi, а коли Степан вирiшив, що час настав, вони повторили свою виставу. Потiм повернулися до залiзничного вагона, щоб насолодитися своею захопленою здобиччю: шiсть апельсинiв, п’ять яблук, три картоплини, грушка, кiлька сортiв горiхiв i спецiальний приз – диня. У Степана нiколи не було таких кишень, аби заховати там диню.

– Непогано, – похвалив Владек, вгризаючись зубами в картоплину.

– Ти i шкоринку iси? – здивувався його новий напарник.

– Я був у таких мiсцях, де шкоринка картоплi – розкiш, – пояснив Владек.

Степан захоплено дивився на нього.

– Наступна проблема полягае в тому, як можна дiстати грошi, – сказав Владек.

– Ти все хочеш дiстати за один день, чи не так? – зауважив Степан. – Портовi вантажники будуть нашим найкращим вибором. Тобто якщо тобi потрiбна справжня робота, москвичу.

– Покажи, де це, – попросив Владек.

Пiсля того як вони з’iли половину плодiв i заховали решту пiд соломою в кутку вагона, Степан завiв Владека до гаванi.

– Бачиш он той корабель, великий, зелений? – вказав Степан. – Вiн щойно прибув, тож усе, що треба робити, це взяти кошик, заповнити його зерном, пiднятися схiдцями, а потiм скинути вантаж у трюм. Отримуеш рубль за кожнi чотири ходки. Будь уважним, москвичу, бо той виродок бригадир обдурить, щойно тебе побачить, а грошi сховае собi.

Решту дня товаришi провели, набираючи зерно в кошики i скидаючи його в трюм. На двох вони заробили двадцять шiсть рублiв. Пiсля обiду, що складався з крадених горiхiв, хлiба та цибулi, яку вони чесно купили, щасливi хлопцi поснули в одному кiнцi залiзничного вагона. Коли Степан прокинувся наступного ранку, то побачив Владека, який вивчав свою мапу.

– Що це?

– На цiй мапi вказано, як втекти з Росii.

– А чому ти хочеш покинути Росiю, коли можеш залишитися тут i об’еднатися зi мною? – здивувався Степан. – Ми могли б стати партнерами.

– Нi, менi треба дiстатися до Туреччини, там я буду вiльною людиною. Чому б тобi не податися зi мною, Степане?

– Я нiколи не змiг би покинути Одесу. Це мiй дiм, i це люди, яких я знаю все життя. Тут не надто добре, але в Туреччинi може бути iще гiрше. Але якщо це те, чого ти прагнеш, то, можливо, я зможу тобi допомогти.

– Як менi знайти корабель, який пливе до Туреччини? – поцiкавився Владек.

– Легко. Я знаю, як дiзнатися, куди прямуе кожен корабель. Ми запитаемо про це Однозубого Івана, який живе в самому кiнцi пiрсу. Але тобi доведеться заплатити йому рубль.

– Я впевнений, що вiн роздiлить цi грошi з тобою.

– П’ятдесят на п’ятдесят, – визнав Степан. – Ти швидко вчишся, москвичу, – додав вiн i вистрибнув iз вагона.

Владек подався за ним, знову усвiдомлюючи, як легко рухалися iншi хлопцi, а вiн кульгав. Коли пiдлiтки дiйшли до кiнця пристанi, Степан завiв його в маленьку кiмнату, повну запилюжених книжок i пошарпаних розкладiв руху. Владек нiкого не побачив, але почув голос iз-за великоi купи книжок:

– Що треба, волоцюго? Не маю бажання гаяти на тебе час.

– Менi потрiбна певна iнформацiя для мого товариша, Іване. Коли буде наступний лайнер до Туреччини?

– Грошi наперед, – вимагав старигань, чия голова вигулькнула з-за книг – обвiтрене, зморщене обличчя пiд безкозиркою моряка. Його чорнi очi пильно вивчали Владека.

– Однозубий був справжнiм морським вовком, – прошепотiв Степан достатньо голосно, щоб почув Іван.

– Лестощi не допоможуть, хлопче. Давай рубля.

– Гаманець у мого приятеля, – виправдовувався Степан. – Дай йому руб, Владеку.

Той подав монетку. Іван куснув ii единим зубом, який у нього iще залишився, почовгав до книжковоi шафи i витягнув звiдти велику зелену книгу. Пилюка розлетiлася на всi боки. Дiдуган закашлявся, гортаючи бруднi сторiнки i водячи коротким пальцем iз мозолем довгими стовпчиками назв.

– У четвер «Ренаска» прибуде, щоб забрати вугiлля. Ймовiрно, повернеться до Константинополя в суботу. Якщо вдасться ii досить швидко завантажити, то може навiть вiдплисти у п’ятницю ввечерi, щоб зекономити на оренднiй платнi. Вона пришвартуеться до сiмнадцятого причалу.

– Спасибi, Однозубий, – подякував Степан. – Я спробую i надалi водити до тебе своiх багатих партнерiв.

Однозубий Іван помахав п’ястуком i вилаявся, а Степан iз Владеком побiгли назад на пристань.


* * *

Упродовж трьох наступних днiв двiйко хлопцi крали iжу, вантажили зерно та спали. До того часу, як у четвер прибув турецький корабель, Степан майже переконав Владека, що тому буде краще залишитися з ним в Одесi. Але побоювання Владека, що росiяни можуть його знайти i повернути назад до таборiв, переважили перспективи його нового життя зi Степаном.

Вони стояли на набережнiй, спостерiгаючи, як «Ренаска» швартуеться бiля причалу № 17.

– Як можна потрапити на облавок? – поцiкавився Владек.

– Просто, – сказав Степан. – Завтра вранцi ми приеднаемося до бригади вантажникiв. Я займу мiсце за тобою, i коли вугiллям майже заповнять трюм, ти стрибнеш туди i сховаешся, а я заберу твiй кошик i зiйду вниз.

– І забереш мою частку грошей, без сумнiву, – всмiхнувся Владек.

– Природно, – пiдтвердив Степан. – За моi чудовi iдеi належиться певна фiнансова винагорода. Як iнакше я можу сподiватися на пiдтримку своеi вiри у свободу пiдприемницькоi дiяльностi?

Вони приедналися до вантажникiв о шостiй годинi наступного ранку, пiдiймали та засипали вугiлля в трюм, валилися з нiг, але цього було недостатньо. Трюм був заповнений лише наполовину до темряви, хоча Владек уже був чорнiшим, нiж тодi, коли перебував у неволi. Двiйко хлопцiв мiцно спали тiеi ночi. А наступного ранку вони все почали знову, i до середини дня, коли трюм був уже майже заповнений, Степан копнув Владека в литку.

– Наступного разу, москвичу, – твердо сказав вiн.

Коли вони дiйшли до вершини мостика, Владек скинув свiй вантаж, жбурнув кошик на палубу i стрибнув у трюм.

– Прощавай, друже! – гукнув Степан. – Й удачi тобi з бусурманами турками…

Вiн схопив кошик Владека i повернувся вниз схiдцями, щось насвистуючи.

Владек затиснувся в кутку трюму, хоч вугiлля продовжували засипати. Чорний пил був скрiзь: у носi, ротi, легенях та очах. З болiсним зусиллям вiн намагався тамувати кашель через страх, що його почуе хтось iз екiпажу корабля. Коли ж усвiдомив, що бiльше не зможе витримувати заповнене пилом повiтря в трюмi i вирiшив повернутися до Степана, щоб дочекатися iншоi нагоди втечi, люк над ним опустився. Тепер хлопець нарештi вiдкашлявся.

За кiлька хвилин вiн вiдчув, як щось укусило його за щиколотку. Кров у жилах заледенiла, коли пiдлiток збагнув, що це могло бути. Йому вже доводилося мати справу iз занадто великою кiлькiстю паразитiв у пiдземеллi. Хлопець жбурнув у монстра шматок вугiлля i вцiлив, але тут з’явився iнший, потiм iще й iще. Смiливiшi кусали його за ноги. Здавалося, нiби вони з’являлися нiзвiдки; чорнi, великi й украй голоднi. Пiдлiток роззирався, шукаючи iх. Вiн вiдчайдушно видерся на вершину вугiлля i вiдкинув люк. Сонячне свiтло заслiпило його, а щури миттю зникли у своiх тунелях пiд вугiллям. Хлопець узявся вилазити, але корабель уже добряче вiддалився вiд берега. Вiн злякався й упав назад у трюм. Якби нелегала викрили i капiтан вирiшив повернутися до Одеси, щоб вiддати його представникам влади, це означало б подорож в один бiк до табору № 201 i товариство каторжан. Тому вiн вирiшив за краще залишитися з чорними пацюками. Щойно вiн опустив люк, червонi очi з’явилися знову. Так само швидко, як вiн мiг кидати грудки вугiлля, з’являлися новi бруднi iстоти. Кожнi кiлька хвилин йому довелося вiдкидати люк, аби впускати свiтло, бо свiтло, здавалося, було його единим союзником.

Упродовж двох днiв i трьох ночей Владек вiв запеклу битву зi щурами, нi на мить не склепивши повiк. Коли корабель нарештi пiдплив до Константинополя i моряки вiдчинили трюм, Владек був чорний вiд голови до нiг у вугiльному пилу, i червоний вiд колiн до п’ят вiд кровi. Його витягнув матрос. Владек спробував пiдвестися, але впав грудкою на палубу.


18

Пiсля того як Вiльям прочитав у щоквартальнiй доповiдi «Каiна й Кебота», що Генрi Осборн – «Генрi Осборн», – повторив вiн уголос, щоб переконатися, що не помилився, просить iнвестувати пiвмiльйона доларiв у свою компанiю, вiн визнав, що це невдалий день. Уперше за чотири роки навчання у школi Святого Павла вiн посiв друге мiсце у тестуваннi з математики. Метью Лестер, який випередив його, запитав, чи його товариш добре почуваеться. Той не вiдповiв.

Того вечора Вiльям зателефонував Алану Ллойду додому. Голова правлiння «Каiна i Кебота» не був здивований, почувши його голос у слухавцi пiсля того, як Анна розповiла про кепськi стосунки мiж ii сином i чоловiком.

– Вiльяме, любий мiй хлопчику. Як справи у школi Святого Павла?

– Тут усе гаразд, спасибi, сер, але я телефоную не з цiеi причини.

– Я й не думав, що через це, – сухо зазначив Ллойд. – Що я можу зробити для тебе?

– Я б хотiв зустрiтися з вами завтра.

– У недiлю, Вiльяме?

– Атож, це единий день, коли я можу вийти зi школи, а менi потрiбно якомога швидше вас побачити, – сказав пiдлiток, змушуючи свою заяву звучати так, що це буцiмто поступка з його боку. – І за жодних обставин про нашу зустрiч не можна iнформувати мою маму.

– Але, Вiльяме… – почав було Ллойд.

Голос Вiльяма став жорсткiшим.

– Немае потреби нагадувати вам, пане Ллойд, що iнвестування моiх трастових грошей у компанiю мого вiтчима, яке хоча й не е незаконним, але, без сумнiву, може вважатися неетичним.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51014110) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Кунард лайн» — британська судноплавна компанiя зi штаб-квартирою у Саутгемптонi, кораблi якоi мали статус суден королiвськоi пошти. Компанiя була власником таких кораблiв, як «Лузитанiя», «Мавританiя», а нинi до ii флоту належать такi вiдомi лайнери, як «Королева Єлизавета ІІ» та «Королева Мерi ІІ».




2


39,4 градусiв за Цельсiем.




3


Благословенний Господь у своiй великодушностi допомагае нам (лат.).




4


Хто це сказав? – Я (нiм.).




5


Суворо заборонено (нiм.).




6


Один градус морозу за Цельсiем.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения